Берт Хоппе - німецький журналіст, фотограф та науковець, що має докторську ступінь з історії та працює в Центрі вивчення Голокосту при Інституті сучасної історії в Берліні. З особистого дозволу пана Хоппе публікуємо його статтю, яку раніше розмістило Федеральне агентство громадянської освіти Німеччини. Оригінал німецькою мовою - тут.

До російської окупації наприкінці лютого 2014 року Крим для більшої частини німецької громадськості залишався у свідомості винятково як туристичний напрямок. Про історію Криму, особливо про німецьку окупацію під час Другої світової війни та вчинені тоді масові злочини, існували найтуманніші уявлення. Це не дивно, враховуючи загальний брак знань про країни Східної Європи, особливо про Україну. Німецький погляд на схід довгий час формувався під впливом "російського комплексу", що виник у першій половині ХХ століття, в тіні якого Україна залишалася навіть після здобуття нею у 1991 році остаточної незалежності.

Однією з найпомітніших представниць такого способу мислення залишається Габріеле Кроне-Шмальц, яка своїй символічний капітал "експертки з Росії" і сьогодні черпає з колишнього статусу кореспондентки ARD у Москві та у 2014 році виправдовувала анексію Криму як західний "акт самооборони" Росії. Жодні обставини на самому півострові, усе, що відбувалося на ньому до та після 1991 року не відігравали в її міркуваннях жодної ролі - лише геополітичні роздуми про стратегічне значення Криму у відносинах між США та Москвою: адже Росія не могла би "допустити, щоб біля її Чорноморського флоту раптом з'явилися сили НАТО".

Те, що Кроне-Шмальц знайшла такий широкий відгук своїми заявами про "кримську кризу", пов'язано не лише з живучим "російським комплексом"; багатьом і досі здається, що "великі держави" домовляються між собою про території інших країн, і це є природний хід речей. Крім того, це свідчить як про загальну необізнаність з історії цього півострова, так і про специфічне незнання німецьких аспектів цього минулого. Показово, що пам'ятають переважно про дві події, які обидві - хоч і у різній мірі - були міфологізовані: візит федерального канцлера Віллі Брандта до Леоніда Брежнєва в його літню резиденцію Ореанда у вересні 1971 року та авіакатастрофу Йозефа Бойса на півночі півострова у березні 1944 року.

На згадку про візит Брандта залишилися іконічні фотографії, серед інших - де він розслаблений, у сонцезахисних окулярах сидить поруч із Брежнєвим у швидкісному катері під час прогулянки вздовж узбережжя. Через рік після підписання Московських угод радянському партійному та державному керівникові було важливо забезпечити західнонімецькому гостю якнайприємнішу атмосферу для переговорів, щоб просунути політику розрядки. Просто в аеропорту Сімферополя, як згадував через кілька років у своїх мемуарах Брандт, делегацію запросили на "невеликий перекус у своєрідній VIP-зоні". Він виявився багатогодинним бенкетом із "невимушеною бесідою" та великою кількістю алкоголю. "Можливо, хотіли перевірити, наскільки міцні у гостей нерви. Якщо так, то я витримав випробування". Майже не звернули уваги в подальших описах на коротке зауваження Брандта про одного регіонального партійного функціонера, колишнього лікаря Червоної армії, який був серед присутніх і говорив "без упереджень" про воєнні події в Криму, особливо про останні бої з вермахтом у 1944 році.

Це могло б стати відправною точкою для того, щоб у ретроспективах висвітлити найважливіші аспекти історичних зв'язків німців із Кримом - окупацію півострова під час Другої світової війни та вчинені тоді масові злочини. Але їх затьмарила метушня навколо "купального костюма дипломатії" Брандта. (Канцлер навіть разом із кремлівським керівником купався в морі; Еріка Хонеккера п'ятьма роками пізніше в Ореанді прийняли набагато холодніше, і він залишився лише на кілька годин.)

Ще більш дивною є відсутність цікавості щодо воєнних подій у випадку з авіакатастрофою Йозефа Бойса - адже саме це стало тлом, на якому він розмістив своє художнє "пробудження". Під час відступних боїв у березні 1944 року, як неодноразово розповідав Бойс, його літак було збито, кочові кримські татари витягли його із засніжених уламків, занесли до свого намету, натерли жиром і загорнули у ковдру, щоб врятувати від переохолодження, а потім годували медом, щоб він набрався сил. Це ідеально підходило як міфологізована історія до антропософської художньої концепції Бойса, але мало небагато спільного з реальністю. Насправді він із пілотом - через відсутність навичок польотів у темряві - промахнулися повз злітно-посадкову смугу і здійснили аварійну посадку; пілот загинув, Бойс потрапив із струсом мозку у звичайний шпиталь. Але слухачів його оповіді більше цікавила близькість до природи представлених як "благородні дикуни" татар, аніж реальність війни. "Кочевники", якби вони ще залишалися в Криму, були б визнані вермахтом "підозрілими у партизанській діяльності" і в кращому випадку поміщені до табору, а найвірогідніше - розстріляні.

Те, що здається невинним приватним міфом митця, вписується у численні оповіді німецьких учасників війни, де власні страждання перебільшуються, а страждання людей в окупованих країнах ігноруються. У випадку з Кримом існував міф, який ще за життя Бойса заслуговував на критичне переосмислення, оскільки нацистські окупанти розробили на його основі монструозні плани щодо півострова: створення "Готенгау" як аванпосту німецького "життєвого простору".

Ідеї щодо приєднання Криму до Німеччини виникли ще на завершальному етапі Першої світової війни, коли у квітні 1918 року 52-га армія німецького Східного фронту окупувала півострів. Це суперечило умовам Брест-Литовського мирного договору, укладеного між Німеччиною та Радянською Росією лише кількома тижнями раніше, і не було узгоджено з урядом у Берліні. Після того, як новоутворена Українська Народна Республіка ще під час мирних переговорів із Москвою де-факто перетворилася на протекторат Німеччини завдяки просуванню німецьких військ, уряд хотів уникнути остаточного "імперського перенапруження" через окупацію Криму.

На той час Крим ще належав до Росії, і у МЗС вважали за доцільне поки що не визначатися щодо майбутнього статусу півострова. Занадто багато ще залишалося невизначеним. На початку травня 1918 року міністр закордонних справ Ріхард фон Кюльманн заявив, що з огляду на "абсолютно нестабільний характер України та непередбачуваність її подальшого розвитку" Німеччина не повинна "прикладати жодних зусиль" для сприяння приєднанню Криму до нової держави. З іншого боку, не відповідало б інтересам Німеччини, якби півострів залишився "великоросійським" і радянський уряд міг би тиснути на українську державу звідти. Нарешті, він також відкинув думку про передачу Криму Османській імперії як компенсацію за її втрати в Месопотамії та Палестині - це могло призвести до конфлікту між Туреччиною та українським союзником і зближення з британським супротивником.

На тлі нерішучості цивільного керівництва Німеччини Еріку Людендорфу, заступнику начальника Генерального штабу і фактичному військовому диктатору, не склало труднощів розширити існуючі уявлення про німецьку східну імперію на Крим. Він скористався тим, що там у мініатюрі повторювалося те, що спостерігалося по всій периферії розпаду Російської імперії: тривалий, часто насильницький процес емансипації від московського центру та спроби після десятиліть русифікації та колонізації досягти національного самовизначення. У Криму татари - подібно до українців у Києві - у відповідь на більшовицький переворот у Петрограді 6 листопада 1917 року розширили свої вимоги щодо автономії у складі Росії до незалежності від Росії. Новоутворений уряд Кримської Народної Республіки, що складався з кримських татар і спирався на два повернуті з фронту татарські кавалерійські полки, у січні 1918 року виступив проти існуючих виконавчих комітетів робітничих, селянських і матроських рад. Більшовики відповіли на це загальним страйком і контрпереворотом, під час якого розгромили татарські урядові війська, вбили провідних кримських політиків і через кілька тижнів проголосили "Таврійську Соціалістичну Радянську Республіку".

Людендорф скористався цим конфліктом як приводом для окупації Криму німецькими частинами. Коли через кілька тижнів рейхсканцлер Георг фон Гертлінг запитав його, які наміри має військове керівництво на півострові, той відповів, що вторгнення відбулося за проханням місцевих татар, які просили захисту від більшовиків. Як і у випадку з окупацією Балтії, Людендорф представив ініційовані ним воєнні дії як антибільшовицьку поліцейську операцію, створивши таким чином факти, перед якими рейхсканцлер опинився безпорадним. Така тактика обходу цивільних інституцій відповідала методам, які він відпрацьовував з 1915 року в "Обер-Ост". Цю квазі-військову державу Людендорф як начальник штабу Oberkommando Ost сформував із окупованих Німеччиною територій під військовою адміністрацією між Курляндією та північною Білоруссю, де діяв практично без контролю з боку цивільних структур Берліна.

Німецький командувач у Криму і Таврії Роберт фон Кош на початку травня 1918 року доручив кримськотатарському Курултаю (народній раді) сформувати новий уряд. Однак обраний прем'єр-міністр Джафер Сейдамет виявився надто незалежним у своїй політиці, тому його негайно заарештували. Лише через два місяці після німецького вторгнення, у червні 1918 року, почав роботу багатонаціональний уряд, прийнятний для німців, на чолі з Мацеєм Сулькевичем, нащадком литовських татар і колишнім офіцером царської армії. До уряду, окрім кримців, входили росіяни, українці, а також вірменин і кримський німець Томас Рапп як міністр сільського господарства.

Одночасно Людендорф намагався просунути більш масштабний проект: із Кримської Республіки та розташованої на північ від неї Таврійської губернії планувалося створити татарсько-німецьку колоніальну державу, що простягалася б до Дніпра. На початку травня 1918 року у селі Битень зібралися близько 400 чорноморських німців - не лише з Криму, а й із таких міст, як Одеса, Мелітополь, Херсон і Бердянськ - а також двоє татарських делегатів, щоб обговорити цей проект. Показово, що проект представив Фрідріх фон Ліндеквіст, який у 1905-1907 роках був генерал-губернатором Німецької Південно-Західної Африки, а після 1910 року обіймав посаду державного секретаря Імперського колоніального офісу. Поряд із ним був Іммануїл Вінклер, пастор, народжений у Бессарабії (нині Республіка Молдова) і з 1917 року делегат Всеросійського союзу російських німців. У низці звернень до Берліна він розробив ідею переселити всіх тих російських німців, для яких після запланованої анексії Лотарингії, "польської прикордонної смуги" та Литви не вистачило б місця у Німеччині. Близько 1,4 мільйона осіб планувалося переселити до Криму та на територію між Одесою, Херсоном і Маріуполем. Місцевих "велико- та малоросійських селян" можна було б легко переконати обміняти свою землю на розкидані німецькі колонії, наприклад, у Бессарабії та на Дону: "Нам достатньо показати їм наші гарно побудовані колонії з усіма будівлями та садами як приманку".

Для Людендорфа такі ідеї звучали як доцільні. Він вже планував для військової держави Обер-Ост післявоєнні масштабні переселенські акції, щоб упорядкувати етнічну "лоскутну ковдру" на анексованих територіях і таким чином захистити їх від Росії. У короткостроковій перспективі, з огляду на продовження війни на Західному фронті, йому було важливо зробити "запаси та експортні порти Криму" "корисними" для Німеччини, а також завербувати солдатів із числа російських німців. У середньостроковій перспективі завдяки поселенню російських німців, що залишилися на сході, у Криму та Таврії мало виникнути "державне утворення, де переважатиме німецький вплив і яке убезпечить німецькі економічні інтереси у Чорному морі". Його наступник на посаді начальника штабу Обер-Ост генерал Макс Гофман на початку 1918 року під час переговорів із МЗС назвав Крим "німецькою Рив'єрою", сам Людендорф говорив про Севастополь як про "німецький Гібралтар" і бачив півострів відправною точкою для здійснення німецької гегемонії аж до Кавказу.

Щоб реалізувати цю концепцію, Людендорф улітку 1918 року наполягав на швидкому визнанні Кримської Республіки та уряду Сулькевича. Однак Берлін відмовився від цього, з огляду на відновлені переговори з радянським керівництвом. Перед Москвою Німеччина зобов'язалася після нового мирного договору вивести війська з неукраїнських територій, і не хотіла також розлютити український уряд, який тепер сам висував претензії на Крим. Без узгодження з МЗС Людендорф у серпні 1918 року відправив до Берліна міністра фінансів Татіщева, але там його ніхто не хотів приймати офіційно. А неофіційно німецький міністр закордонних справ порадив йому, що кримському урядові слід відмовитися від ідеї незалежності і наблизитися до Києва.

Плани Людендорфа, які цивільне керівництво Німеччини з самого початку вважало ілюзорними, зникли після виведення німецьких військ із Криму та України у листопаді 1918 року. Однак низку їхніх елементів пізніше нацисти використали у своїх планах щодо адміністрування окупованих (або ще не окупованих) радянських територій. Стосовно півострова в Чорному морі Гітлер у вузькому колі 16 липня 1941 року заявив, що його слід "очистити від усіх іноземців і заселити німцями". Ніби повторюючи фантазію Людендорфа про Крим-Таврію, диктатор заявив, що Крим має стати "територією Рейху зі значною внутрішньою областю (територія на північ від Криму); внутрішня область має бути якомога більшою".

Якщо плани Людендорфа наприкінці Першої світової війни були ще переважно утилітарними - Крим у його очах був цікавий насамперед зі стратегічних та економічних причин - то для нацистів важливу роль відігравали специфічно "фольклорні" мотиви. В історії готів, які поселилися на півострові в пізню античність (але чиї сліди зникли там у ранньому середньовіччі), вони бачили історичне обґрунтування своїх поселенських фантазій. Ще до нападу на СРСР почалася справжня "готоманія", а після окупації Криму німці шукали археологічні докази тези про столітню "германську" поселенську безперервність. Як Оперативний штаб Розенберга, так і СС-Аненербе створили для цих досліджень спеціальні команди.

Тим часом майбутній генеральний комісар Крим-Таврії Альфред Фрауенфельд розробив широкомасштабні плани переселення для своєї майбутньої сфери впливу. Письменник і "старий борець" після 1930 року обіймав посаду гауляйтера НСДАП у Відні, з 1936 року працював у МЗС і, ймовірно, був обраний на цю посаду самим Гітлером. Для "Штабу з розбудови Криму" Фрауенфельд склав спочатку "лише для службового користування" довідник, у якому узагальнив статистичні дані, псевдоісторичні інтерпретації та майбутню структуру генеральної округи. З осені 1941 року він конкретизував свої думки щодо німецького заселення Криму. Спочатку він, як і раніше Людендорф і Вінклер, мав на увазі російських німців, а в червні 1942 року доповнив цю групу 210 000 південних тирольців, які у 1939 році (після укладення “Стального пакту” з Італією - Ред.) обрали Німеччину: за кліматичними та сільськогосподарськими умовами передгір'я на півдні Криму були дивовижно схожі на альпійські долини.

Невдача "блискавичної війни" та поразка німців, яка стала очевидною не пізніше початку 1943 року, завадили реалізації планів переселення. Крим протягом всієї окупації залишався під військовим управлінням; Фрауенфельд як генеральний комісар міг здійснювати свою владу лише над Таврією на північ від Азовського моря. Коли вермахт у 1942 році розпочав літню наступальну операцію на Сталінград, бої на півострові ще тривали. Наприкінці 1941 - на початку 1942 року Червона армія відбила Керч на сході Криму, а в Севастополі радянські солдати оборонялися від німецьких облогових військ під командуванням Еріха фон Манштейна до початку липня 1942 року, перш ніж капітулювати після великих втрат з обох сторін.

Мемуари Манштейна "Втрачені перемоги", вперше опубліковані в 1955 році і неодноразово перевидані, є ідеальним прикладом спотворення картини німецької війни на знищення. Засуджений воєнний злочинець представив себе військовим фахівцем, якому засліплене ідеологією керівництво постійно заважало і зривало успіхи на полі бою. Але головне - він створив міф про "чистий" вермахт, який нібито не мав нічого спільного з масовими злочинами німців на окупованих радянських територіях.

Насправді Манштейн схвалював убивство євреїв. Так, наприкінці листопада 1941 року він пояснив своїм підлеглим, що вони повинні "розуміти необхідність суворої розплати з єврейством, духовним носієм більшовицького терору". Це також було необхідно, "щоб придушити в зародку всі повстання, які зазвичай підіймаються євреями". Низку масових убивств офіцери його зони відповідальності буквально замовили у зондеркоманд айнзацгрупи D. Їхні співробітники, як і на інших окупованих радянських територіях, відповідали за переслідування та - у випадку євреїв, ромів і пацієнтів психіатричних лікарень - безвиняткове вбивство "ідеологічних противників". Поки до кінця 1941 року знищення близько 60 000 ашкеназьких євреїв у Криму було в основному завершено, керівник айнзацгрупи Отто Олендорф відкладав страти караїмів і кримчаків, щоб з'ясувати, чи не були вони, з "расової" точки зору, татарами. Після консультацій із Міністерством східних окупованих територій це визнали щодо караїмів, яких на відміну від кримчаків пощадили.

Лише в окремих німецьких джерелах того часу можна знайти критику вбивства євреїв. Так, зв'язковий офіцер МЗС при штабі 11-ї армії Вернер Отто фон Гентіг описав жах, який викликала в населення розправа над понад 12 000 євреями в Сімферополі у грудні 1941 року, "оскільки, звичайно, ніхто не міг подумати, що ми вбиваємо жінок і дітей".

Як частина українців сподівалася, що внаслідок німецько-радянської війни може відродитися українська держава, так і серед кримських татар був низка осіб, які вірили, що наступ вермахту може призвести до незалежності Криму. Але ані Туреччина не проявляла великого інтересу підтримати справу кримських татар, ані німці не були готові дозволити навіть місцеве татарське самоврядування. Едіге Кірімаль, прихильник кримськотатарського голови компартії Велі Ібраїмова, який після його страти більшовиками у 1928 році втік за кордон, улітку 1941 року марно намагався досягти цього в Берліні - що не завадило йому згодом вступити до ваффен-СС.

Частина татар, що залишилися в Криму, і кримських німців спочатку також із надією сприйняли прихід вермахту. Після страти Ібраїмова в Криму почалася відмова від політики "коренізації". Національно-комуністичне підтримання етносів на периферії радянської імперії за Сталіна перетворилося на дедалі жорсткіші переслідування, від яких постраждали, крім поляків, німців, українців і євреїв, також кримські татари. Поряд із нібито "куркулями" жертвами Великого терору стали численні кримськотатарські інтелектуали. Більшість із приблизно 52 000 кримських німців, у свою чергу, за кілька тижнів після німецького нападу разом з іншими російськими німцями були депортовані на схід СРСР, оскільки Сталін підозрював їх у колабораціонізмі з нападниками. Як і більшість із приблизно 1000 кримських німців, що залишилися, багато кримських татар у наслідок пережитого терору сприймали солдатів вермахту як своїх визволителів від радянського ярма і спочатку були готові співпрацювати з окупантами.

Хоч навіть у разі служби у допоміжній поліції це не завжди можна розуміти як "колаборацію з ворогом" у вузькому сенсі. Офіцери радянської таємної поліції часто констатували, що обвинувачені нічим не провинилися і вступали до підрозділів, тому що не було іншої оплачуваної роботи або щоб уникнути відправки на примусові роботи до Німеччини. Але саме цим аргументом радянська влада обґрунтувала майже повну депортацію близько 200 000 кримських татар до Центральної Азії та Сибіру у травні 1944 року. Лише після розпаду Радянського Союзу вони або їхні нащадки змогли повернутися на півострів. Як непрямі жертви німецької агресії кримські татари страждали від наслідків німецької загарбницької та знищувальної війни довше, ніж будь-яка інша група в Східній Європі.