Наталя Беліцер - науковиця, правозахисниця та письменниця. Доктор біологічних наук, до 1995 року очолювала лабораторію електронної мікроскопії в Інституті біохімії АН України. Але врешті була змушена зробити складний вибір між улюбленою наукою та правозахисною діяльністю. На вибір вплинули проблеми Криму і кримських татар, якими Наталя Беліцер захоплювалася з часів своєї активної участі у дисидентському русі: науковиця привозила в Київ з Москви та розповсюджувала серед української інтелігенції саміздатівське видання “Хроника текущих событий”. Останні 30 років Наталя Беліцер працює в Інституті демократії імені Пилипа Орлика. Авторка багатьох публікацій з правозахисної тематики, зокрема книги "Кримські татари як корінний народ”. Редакція СЕМААТ пишається тим, що саме нашому виданню пані Наталя довірила опублікувати свої спогади, які - за її власним твердженням - було написано “просто для себе, в якості чогось на кшталт ауто-психотерапії". Сьогодні публікуємо частину першу (повністю, без правок та скорочень).

‍

…Щось у спогадах моїх КДБ належить забагато місця. Ну що ж робити, якщо так воно і було. Всі ці випробування раз за разом ставали іспитом на стійкість. Ба більше: визначали все те, чого чекати можна від подальшого життя. Бо зрада – однодумців, колег чи ідеалів – означала його унеможливлення. Тобто: свою безсмертну душу загубити? Не бути більше вартою любові сина, довіри друзів і найменшої самоповаги? І все це – назавжди!?

Ніколи і нізащо. Тут немає місця ні коливанням, ані різних опцій пошуку. Одна-єдина опція – це: НІ!

…Отже, частіше, ніж хотілося б, знов згадую черговий допит в КДБ, що так виснажує і забирає сил безліч і енергію нервову.

(Про КДБ – то мав би бути окремий опус. Бо що гріха таїти – бувало, з’являлося і відчуття азарту, бажання переграти інтелектуально того, хто допит вів, використовуючи шаблонні методи й прийоми, розроблені ще царською охранкою. Про них дізналась я із книжки про «полум’яних революцьонерів», колись рекомендованої як посібник, що є «корисним надзвичайно», одним із друзів-дисидентів. Це був Льоня Плющ).

…Коли вже стало остаточно зрозумілим, що вичавити з мене свідчення проти заарештованих Плюща і Сверстюка – то безнадійна справа, настав останній раунд «спілкування». Цей третій раунд (перший – ще у студентські роки) повністю присвячений огидним спробам вербування. Чому мене? І відповідь проста: «Тому, що вас ніхто не запідозрить». А головна аргументація, призначена для зваблення – ні, не обіцянка грошей чи привілеїв. Ці «допитів майстри», як виявилося, перебували в щирому переконанні,  що для радянської людини можливість безперешкодно виїжджати за кордон – оце і є найвища нагорода. Для науковців, дійсно, брати участь у конгресах міжнародних і обговорювати результати власної роботи з колегами, які у тій же галузі працюють, було важливим надзвичайно, але майже для всіх – включно зі мною – недосяжним. (На закордонних заходах, де б мали бути наші доповіді, але куди ми, звісно, не могли приїхати, був введений спецтермін: «Russian time»).

…При тому вербувальники наполягали, що майбутньою угодою не передбачено ніякого інформування про дисидентські настрої чи щось подібне. Ішлося начебто лише про якісь відомості, здобуті завдяки невимушеним бесідам із іноземними колегами, що вони (відомості, а не колеги) корисними могли би бути для держави. Тобто щось на кшталт «шпигунства наукового», яке, вони наполягали, є «обов’язком патріотичним» свідомої радянської людини.

…Я не була героєм, здатним відверто продемонструвати накопичені презирство й ненависть до них усіх. Натомість відбувалась інша гра, довести: я – науковець, повністю заглиблена в свої дослідження і тому не здатна впоратися із такими завданнями, і неодмінно подібні справи завалю. (Посилаючись для достовірності на психологічні тести, зокрема, спрямовані на з’ясування здатності до розподілення чи концентрації уваги. Якими я «доброзичливо і чистосердно» пропонувала скористатися мучителям своїм, аби й вони змогли про себе і про власну проф(не)придатність щось нове дізнатись).

Зазвичай реакцією на такі й подібні відповіді (головне – непередбачені у їхніх  методичках) були ніяковість й розгубленість чи майже ступор. Або мені просто повезло мати справу з молодими, недолугими і недосвідченими співробітниками цієї грізної організації? Цілком можливо.

…Кульмінацією епопеї була моя заява: звернення до вербувальника із пропозицією кинути оцю марудну справу і влаштуватися до мене лаборантом. Аргументація така: «Ось ви, ще зовсім молода людина, щодня втрачаєте і час, і сили, аби людину іншу відірвати від плідної роботи й примусити її погодитися на співпрацю з вами». Продовжую: «Хіба така діяльність здатна задовольнити молодого чоловіка? Я гарантую: ви не пошкодуєте, професію змінивши докорінно на зовсім іншу, значно цікавішуі більш гідну, безсумнівно. А паралельно ви зможете здобути ще й освіту вищу і, не виключено, справжнім науковцем станете і ось тоді, нарешті, зрозумієте, у чому полягає смак життя!».

Після такої пропозиції мій візаві, вже зовсім очманілий, піднявся і пішов з кімнати, аби, як виявилось, шефа (у полковничому чині) покликати собі на допомогу. Ця зустріч теж нічого не змінила. Тоді Анатолій Миколайович (це ж треба, ім’я нікчеми тої запам’ятати мимоволі!) ненадовго вийшов з кабінету разом з шефом, а по поверненні промовив з посмішкоюі полегшенням помітним: «Ну, все. Закінчили, ми більше вас не турбуватимемо». І на останок – ну й гидота! – спробував підступно мене в оману ввести: підсунув папірець, де невеличким шрифтом щось надруковано було, і сказав недбало: «Це стандартна форма про нерозголошення», яку я мала підписати. Очевидно, розрахунок був на те, що я, почувши про завершення цієї епопеї, на радощах і в нетерпінні якнайскоріше вирватися звідти, поставлю поспіхом свій підпис і не стану витрачати час на ознайомлення зі змістом документу.

Але так не сталося. Бо однією з перших дисидентських заповідей було уважне, кількаразове прочитання тексту, що пропонують підписати. Отже, читаю – і наче струмом б’є: цей папірець насправді – згода на співпрацю з КДБ. На цьому гру припинено.

Я піднімаю голову, дивлюся прямо йому в очі, і поглядом висловлюю все те, що відчуваю. Хвилину мовчимо. А потім, емоції опанувавши, спокійно промовляю: «ви, лейтенанте, погано впорались з обов’язком своїм, через розсіяність чи втому переплутавши, що саме маєте мені на підпис дати». Шпурляю по відполірованій поверхні столу до нього цей ганебний папірець, встаю й виходжу. (Слова прощання, звісно, не потрібні).

‍

(Далі буде)