Адміністрація Джо Байдена, ніде правди діти, надто часто підводила Володимира Зеленського по всіх напрямках. Що ближчою була інавгурація Трампа, то більше Володимир розчаровувався у «слабкій позиції» нерішучого діда і не соромився чесно говорити про це.

Байден же, своєю чергою, постійно хитрував. Його адміністрація відмовлялася запроваджувати санкції проти Росії до повномасштабного вторгнення, використовуючи при цьому сміховинні відмовки на кшталт: «То як же ми можемо запроваджувати санкції, якщо ще нічого не сталося?», у той час, як секретар РНБО України Данілов уже щосили носив чорне, готуючи населення країни до найгіршого так старанно, що ніхто ось уже другий рік не знає, куди він подівся після відставки. Байден дуже погано давав зброю. Байден, зрештою, так і не відповів на пряме і чесне запитання Зеленського: «Чому Україна досі не в НАТО?!»

Зовсім інша річ - сильна позиція адміністрації нового президента США Дональда Трампа. У Дональда Трампа є відповіді на всі запитання. Санкції? А нічого, що я колись зупинив «Північний потік», все Путіну обвалив, і якби я тоді був президентом, ця війна б не почалася? Мало зброї? Так я ж дав Україні «Джавеліни», а Обама дав вам ковдри, а я дав «Джавеліни», а Обама ковдри! Ось що дав Україні я, а що дав Обама (ковдри, ковдри, господи боже мій, цей бовдур дав їм ковдри, Карл!), і навіть спасибі ніхто мені досі не сказав, а Обамі так говорили, і це не кажучи вже про те, що якби я тоді був президентом, ця війна б ніколи не почалася. ППО тобі не вистачає, артист погорілого театру? А хулі ти тоді почав війну, якщо в тебе ракет мало? От якби я тоді був президентом, ти б цю війну точно не почав.

Чесність і доброзичливість меседжів Трампа такі, що ставити йому пряме й чесне запитання «Чому Україна досі не в НАТО?» якось навіть язик не повертається: і так зрозуміло, що якби Трамп тоді був президентом, жодного НАТО б не було, а ще раз вилітати з розчервонілим обличчям з Овального кабінету, гублячи на ходу пояси Усика підозрілого походження, нікому більше не хочеться.

Приємно також, що в України у адміністрації Трампа є два союзники - держсекретар Марко Рубіо і спеціальний посланець по Україні Кіт Келлог. Рубіо, звісно, союзник не стільки саме України, скільки здорового глузду й узагалі фігура, покликана хоч якось примирити цивілізований світ з існуванням Трампа і дати надію, що притомні в Америці ще трошки є. Тим приємніше Трампу буде його звільнити. Що стосується Келлога, то взагалі дуже дивно, що за таких компрометуючих зв'язків, як донька Меган, яка допомагає Україні від самого початку повномасштабного вторгнення, його ще не обізвали лівогомосексуалістом-лесборадикалом і не вигнали на пенсію без права листування ще в лютому, коли конфлікт інтересів Трампа й доньки Келлога виплив назовні.

Таким чином, для того, щоб врівноважити згубний вплив путінферштеєра Віткоффа на зусилля Трампа з припинення війни, яка ніколи б не розпочалася, якби Трамп тоді був президентом, зусиль самих тільки Рубіо і Келлога замало навіть сьогодні. Такому спритному геополітику, як Володимир Зеленський, потрібен ще один справжній і впливовий друг в адміністрації його американського колеги. І цим другом має стати віцепрезидент Джей Ді Венс.

З найпершої зустрічі Зеленського і Венса в Овальному кабінеті між цими двома діячами виникла справжня хімія. Жоден із них не може змовчати, якщо інший щось скаже. Уже, здавалося б, Зеленський поїхав аж за океан, а Венс йому все одно щось із ненавистю кричить; Зеленський відповідає тим самим. Якщо придивитися, то обидва напрочуд схожі - молоді, бородаті, незламні, люблять гримерки, наряджатися і перевзуватися з дивовижною легкістю. Обидва далеко пішли, бо не знайшлося кому вчасно зупинити. У Зеленського була бурхлива молодість із роялем, у Венса - з диваном. Звільнити Венса Трамп не може, і Зеленського не вийшло, а самі вони не підуть. Зеленський і Венс, безсумнівно, створені одне для одного. Незрозуміло тільки навіщо, але зараз такий час, що все незрозуміло навіщо.