У Києві я відкрила ФОП та продовжила працювати на ту саму компанію, тільки вже безпосередньо на Нью-Йоркський офіс. Вже в 2015 році я дізналася, що таке працювати з дому на віддаленні, практично так само, як і в умовах корони, коли більшість офісних айтішників зіткнулися з цим тільки в двадцятому році. Я працювала одна, хоча до Києва поїхало щонайменше ще десять наших співробітників, п'ять із яких були б дуже не проти продовжувати працювати на ту саму компанію, тільки з Києва. Я дуже довго намагалася вмовити своє американське керівництво відкрити офіс в Україні - наявність невеликої команди співробітників цієї ж компанії, що зібралися в Києві, значно скоротила б час на пошук нових співробітників і введення їх у курс справи. Ідея відкрити офіс десь ще, крім Краснодара, здавалася мені цілком доцільною, щоб хоч якось диверсифікувати свої ризики та «розкласти яйця у різні кошики». Я була впевнена, що якщо сьогодні санкції зачепили Крим, завтра можуть торкнутися і всієї Росії, і кидати всі зусилля винятково на Краснодарський офіс мені здалося зовсім дивним рішенням керівництва.

Але на мій подив якось все так добре склалося на той момент, і офіс потім ще впродовж кількох наступних років процвітав.

А мене знову назвали панікером. Так само, як коли у 2014 році при захопленні Криму я з жахом ділилася переживаннями та розповідала про сценарій 3 світової війни, мовляв, народ, ви що? Ви що не розумієте, чим це взагалі все пахне, ось зовсім? А тим часом багато хто з моїх знайомих і колег з радістю і гордістю, ну або просто по приколу, фотографувався з цими зеленими чоловічками в балаклавах і викладав свої фото Вконтакті. Мені здавалося, що я опинилася в якомусь антиутопічному серіалі, і я просто не могла повірити, що все, що відбувається в рідному Криму, можливе у 21 столітті.

Можливо, якби Росія «заспокоїлася» захопивши Крим, то моя паніка була б справді зовсім безпідставною. Світ це тоді, дуже стурбований, звичайно ж, але все-таки «з'їв», і повернення Криму в Україну знову з'явилося на порядку денному тільки з початком повномасштабної війни.

Рідних у Криму я відвідувала кожні три-чотири місяці, тоді ще можна було поїздом дістатися Новоолексіївки чи Херсона, а звідти автобусом чи таксі до будь-якого міста у Криму. І ось у Криму на вигляд начебто все тихо і спокійно, але повітря стало важким, як цегла, хоч ножем нарізай. Просто на очах Крим із головного українського курорту перетворювався на російський військовий полігон.

Коли я навчалася у Кримському КНЕУ, ми інтенсивно вивчали питання євроінтеграції України і для нас, економістів-міжнародників, іншого вектора розвитку Криму, як і України загалом, фактично не існувало. Про Росію говорили як про важливого сусіда, з яким треба підтримувати добрі стосунки. Росію поважали і навіть ставили за приклад. За рахунок того, що після розвалу Союзу Захід її накачував інвестиціями, Росії вдалося досить далеко просунутися в деяких галузях, а завдяки пропагандистській машині, яка, як ми тепер уже розуміємо, і тоді працювала на повну потужність, якість життя в сусідній країні здавалася набагато вищою, ніж у нашій. За наївністю ми приймали це за чисту монету, а за ще більшою наївністю вірили, що Росія, як і Україна, незабаром демократизується і євроінтегрується, ну або принаймні намагатиметься. Про митний союз із Росією, Білоруссю та Казахстаном мову заводили головно викладачі похилого віку, які прожили свої найкращі роки у совку. Мовляв, треба ось із братніми країнами дружити і разом світле майбутнє будувати, а ви, молодь, тут геть нічого не розумієте, про якісь європейські цінності говорите. Коли я випускалася 2012 року, мені здавалося, що на мою країну чекає довгий, але необхідний шлях євроінтеграції та реформ, зростання економіки та покращення добробуту населення. Але не тут було. 2014-й поставив хрест на всьому, у що ми вірили у студентстві.

Крим був досить депресивним регіоном при Україні, і часто-густо від ура-патріотів можна було почути “а що Україна зробила для Криму? Нічого!”.

Ну і тут питання номер один, а чи багато могла Україна на той момент зробити для іншого регіону? Питання номер два, а що робили кримчани, щоб якось змінити ситуацію? Особливо нічого. Хто ж хоче на себе брати відповідальність та ризикувати. Легше продовжувати займати інфантильну позицію та нарікати. Ну питання номер три, риторичне, — чому вони вирішили, що регіонали, що залишилися при владі в Криму, перевзувшись в єдиноросів, раптом дбатимуть про добробут регіону, а не, як завжди, про свої кишені? Отож-бо.

2014-й показав, наскільки я любила свою країну. З усіма її складнощами та з усіма її вадами. Так, я дозволяла собі якісь грубі висловлювання (як на мене, цілком виправдані) щодо розкрадання та корупції, наприклад. Але це ажніяк не означало, що я через це хочу, щоб Крим став частиною іншої країни. І як я вже писала в першій частині, мені здавалося, що люди, які кричали "Крим - Росія!", завжди мені здавалися щонайменше якимись не зовсім інтелектуально розвиненими особами, або просто психічно нездоровими, або це були просто пенсіонери, які ностальгували за совком. Загалом мені вони всі здавалися досить маргінальною групою кримчан, яких, на мій погляд, було на півострові не більше 5%. Ну і тут як: якщо щось не подобається, робіть щось, щоб змінити ситуацію. Якщо не виходить - терпіть чи їдьте туди, де подобається. Фраза "Валіза - вокзал - Росія" була частою відповіддю для тих, кому не подобалося при Україні. Але чомусь дуже багатьом росіянам, які живуть не в Росії, часто хочеться притягнути Росію в країну, де вони живуть. Замість того, щоб спочатку не переїжджати і не зраджувати таку улюблену вітчизну, ну або просто взяти і поїхати в Росію і жити там, якщо там так медом помазано.

Під час поспіхом організованого псевдореферендуму мене не залишало відчуття, що людей із кримською пропискою в українському паспорті взяли наче селян із наділом землі. Не важливо був ти за чи проти, факт кримської реєстрації, наголошую, в українському паспорті, робив тебе автоматично росіянином, навіть якщо у тебе не було російського паспорта. І навіть якщо ти років 20 не жив у самому Криму. Також я пам'ятаю ніяковіння моїх племінників, учнів початкової школи, коли в школі їм сказали, що їхня столиця тепер Москва, а не Київ. У нас тут ціле покоління виросло вже в незалежній Україні і якщо для моїх батьків, бабусь та дідусів Москва означала хоч віддалено, але щось рідне, для нас Москва – це столиця сусідньої держави, крапка. У дитинстві Москва і мені здавалася якимось неймовірно крутим містом, і мені завжди хотілося поїхати подивитися і навіть пожити там якийсь час. Багато хто їздив на заробітки до Москви, а самі москвичі, приїжджаючи до Криму, відчували себе мажорами і смітили грошима. Для них Крим більш ніж доступний, а місцями на їхній подив, взагалі дешевий. Поки що після окупації в Криму не стало жити дорожче, ніж у самій Москві.

Як я згадала на початку, переїхавши до Києва я продовжила працювати на ту ж американську компанію, а мої друзі-американці, які поспіхом залишили Крим, поїхали до Молдови. Вони якийсь час не знали, що їм робити далі і планували виїхати в Ескішехір, місто в Туреччині, де майже з 900 тис людей, 80% кримських татар. Нащадків тих, хто рятувався з Криму, спочатку від білих, а потім від червоних. Крім того, що у моїх друзів проект був під кримських татар, вони перейнялися нашою культурою та історією, завели безліч друзів, захоплювалися кримськотатарською гостинністю та цікавилися нашим менталітетом. Який, як на мене, є пекельною сумішшю совкового мислення і консервативного мусульманства, і справді викликає бодай натуралістичний інтерес. Але то вже інша історія. А тим друзям-американцям я розповіла про кримське земляцтво у Києві та скинула посилання на кілька київських кримськотатарських груп у фейсбуці. Яким же було здивування американців, що в Києві вже на той момент жила достатня кількість кримських татар. У результаті друзі перебралися до Києва, і коли я з (тепер уже колишнім) чоловіком переїхала до Києва, ми жили кілька місяців у них, доки не знайшли собі квартири.

Майже одразу після переїзду я почала усвідомлювати, наскільки сильно сумую за Кримом.

Так-так, Кримом, з якого я завжди хотіла виїхати. І найбільше я почала сумувати за "кримськотатарськістю" і всім, що з нею було пов'язано. Тільки переїхавши до Києва, я вивчила текст Ant Etkenmen (кримськотатарський гімн). Тільки переїхавши до Києва, я вперше сходила на траурний мітинг 18 травня, присвячений депортації кримськотатарського народу 1944 року. Тільки переїхавши до Києва, я знову зайнялася кримськотатарською хореографією, з якою довелося попрощатися 10 років тому через травму хребта.

У Криму мітинги 18 травня мені здавалися пережитком минулого і, чесно кажучи, мені самій ставало не по собі, якщо я на відео мітингів бачила, як натовп кричить “Аллаху Акбар” чи ще щось таке. Так, сама фраза "Аллаху Акбар" означає нічого більше, ніж "хвала Всевишньому", але на жаль, після низки терактів ця фраза набула вкрай негативного відтінку і стала фактично означати заклик до вбивства. Коли натовп скандував Millet, Vatan, Qirim (Народ, Батьківщина, Крим) це було дуже доречно, адже це гасло народу, що повернувся з депортації і змученого несправедливістю. Але ось  "Аллаху Акбар", добре усвідомлюючи які асоціації може викликати ця фраза, як на мене, перебір. В останні роки перед окупацією з'явилася традиція запалювати свічки на згадку про загиблих під час депортації, і вона здалася мені більш відповідним форматом для того, щоб відзначати траурну подію.

А наш невеликий танцювальний гурт під керівництвом Ельнари Халілової у 2016 році став ансамблем під назвою “Бадем” (Мигдаль з кримськотатарської), ми навіть пошили концертні костюми та виступали на заходах в основному Києві. А пізніше, у 2017-му нас запросили на Міжнародний фестиваль у Грузії, де ми виступали разом з Аліє Хаджабадіновою та Мариною Круть. На той момент здавалося: як же це несправедливо, що ми ось так запросто можемо за пару годин опинитися в іншій країні на фестивалі, а щоб потрапити до рідного Криму потрібно трястись годин 10 в автобусі, а потім пізнавати всю “красу” перетину кримського кордону. Який з'їдав не тільки багато часу і нервових клітин, але і був абсолютною лотереєю. Неможливо було передбачити, скільки годин доведеться простояти на кордоні, і чи пропустять взагалі, чи розгорнуть.

‍