Під час візиту до Китаю, в інтерв’ю ТСН наш міністр закордонних справ Дмитро Кулеба раптом сказав слова, які можуть не просто вразити, а радше відверто шокувати. “...Цю паралель з Китаєм я сьогодні проводив на переговорах, я сказав, що Китай взірець того, що хто б у тебе щось колись не забрав – коли ти маєш стратегію, терпіння і ресурси, ти повернеш все до останнього квадратного метра”. “Це й про Тайвань говорили?” – запитала в нього моя колега Наталя Нагорна. “Я про Україну говорив” – відповів Кулеба. І продовжив: “Я не розумію, до речі, а чому акцент на Тайвані? Політика єдиного Китаю є загальновизнаною. Ніхто не ставить під сумнів суверенітет Китаю над Тайванем. Жоден з наших ключових партнерів в Європі, в Америці… вибачте, це просто такий філософський відступ”.

Проблема в тому, що це “філософський відступ” від реальності і наших ціннісних принципів. Від демократичних цінностей, за які ми одинадцятий рік воюємо. Наприклад, в 1999 році Китай “повернув до останнього метра” Гонконг, який до того півтора століття був британською колонією. І останні роки грубо порушує взяті на себе зобов’язання “одна країна дві системи”, запроваджуючи цензуру, розганяючи демонстрації, викрадаючи людей, змінюючи виборчу систему таким чином, щоб при владі більше не було нелояльних до материка людей. Це системно засуджують усі наші західні партнери, але міністр закордонних справ демократичної країни бачить в цьому привід для компліменту. Яким він, вочевидь, сподівається покращити ставлення Китаю до України… хоча, ймовірніше за все, під час цього інтерв’ю вже був ознайомлений із заявою китайської сторони, в якій не було жодної згадки про підтримку української територіальної цілісності. Зате згадка про те, що Україна розділяє принцип одного Китаю - була.

Чи відмовиться Китай, який видає такий підсумок зустрічі з міністром закордонних справ України від наполегливих спроб змусити нас “просто припинити стріляти” за російським сценарієм? Я не бачу жодного сигналу. Чи варто демонструвати всім західним партнерам гнучкість, яку будь-якої миті можуть застосувати до нас самих? Я не бачу жодного приводу.

Але для того, щоб пояснити чим принцип одного Китаю (One China Principle) відрізняється від політики одного Китаю (One China Policy), і чому не варто їх контекстуально змішувати в одне речення, та й узагалі плутати людям, яким принципово жити в Україні, а не на Україні – мені доведеться написати, а вам прочитати багато букв.

Отже, на початку ХХ століття китайська імперія Цін, яка вже якийсь час занепадала, розвалилася остаточно, після короткої перерви мілітаристи на чолі з Юань Шикаєм спробували започаткувати нову монархічну династію (як уже багато династій поспіль на цій землі траплялося), місцевий “батько нації” Сунь Ятсен був категорично проти, словом, почалася затяжна громадянська війна всіх з усіма, яка тривала аж до Другої світової. Максимально спрощуючи: з одного боку була така собі націоналістична партія Гоміньдан на чолі з Чан Кайші, яка намагалася об’єднати всю територію колишньої імперії Цін в державу під назвою Китайська республіка, з іншого боку були комуністи, що спершу разом з Гоміньданом боролися проти мілітаристів, а потім почали боротися вже з самим Гоміньданом, а потім знову разом з Гоміньданом боролися проти японців, які в тридцятих роках точно як росіяни, не оголошуючи формальної війни, просто вторглися в Маньчжурію і встановили там кишенькову владу (тим, хто зацікавився, і любить хороше кіно, рекомендую The Last Emperor Бертолуччі). З цього приводу Ліга Націй висловила серйозне занепокоєння і навіть засудження, а також закликала до мирного врегулювання. Анітрохи не схвильовані цими закликами японці просувалися далі і далі, власне з 1937-го це вже можна назвати повномасштабним вторгненням, почитайте про Нанкінську різанину, щоб зрозуміти масштаби катастрофи. Словом, до кінця Другої світової в Китаї воювали з японцями… а далі повернулися до того, від чого японці відволікали.

Острів Тайвань весь цей час знаходився під японською владою. Імперія Цін віддала його японцям ще в 1895 за Сімоносекською мирною угодою. Тоді ж Імперія Цін визнала незалежність Кореї (ще єдиної). Тобто до всіх державотворчих воєн ніхто з тайванців (серед яких на той час було не так вже й достобіса ханських китайців) не докладався, у них був геть інший біль.

1945 рік. Звільнений від японців Тайвань переходить під адміністративний контроль новоствореної антигітлерівською коаліцією адміністрації ООН для допомоги і відбудови. В тому ж році острів передають Гоміньдану, який оголошує його провінцією Китайської республіки. Західні союзники цього жодним юридично обов’язковим документом не визнають. Де юре Тайвань продовжує перебувати під владою Японії.

1949 рік. В громадянській війні, яка поновилася в Китаї після того, як японці звідти забралися, переконливо перемагають комуністи за активної підтримки Радянського союзу. 2 мільйони партійців, родичів і прихильників Гоміньдану, забравши з собою усе, що встигли, відступають на Тайвань. У корінних острів’ян, частина з яких говорить взагалі не китайською мовою, знову не питають.

1951 рік. Демілітаризовані японці підписують Сан-Францискську мирну угоду, де, серед іншого, вже вони визнають незалежність Кореї, а також відмовляються від територіальних посягань на Тайвань (який тоді ще називають Формозою, бо задовго до японців Тайвань намагалися колонізувати португальці, так в англійській мові і закріпилося до третьої чверті 20 століття). Серед підписантів і спостерігачів цієї угоди – купа держав, зокрема Гондурас і Люксембург, але немає ані Китайської республіки (держави, на чолі якої, нагадаю, стояв Гоміньдан), ані Китайської народної республіки (заснованої в 1949 році комуністами держави, яку ми зараз називаємо Китаєм). Деякі дослідники кажуть, що ця угода робить Тайвань terra derelicta або terra nullius, себто територією, яка не знаходиться під суверенітетом будь-якої держави. Однак де факто на ньому вже знаходяться війська Гоміньдану, до них намагаються дістатися комуністи, які невдовзі ще й впрягаються в Корейську війну. І насправді, як казали мені самі тайванці, саме Корейська війна рятує Гоміньдан від повного краху – бо в морі стає забагато американських кораблів. А Гоміньдан закріплюється як природній союзник Сполучених Штатів у протистоянні з комуністами, бо мало кого Гоміньдан тоді не любить сильніше. Наступні 20 років більшість держав ООН визнає саме Республіку Китай (яка обмежена островом Тайвань і прилеглими крихітними островами, але наполягає, що це тимчасово). Я зняла про це проект на початку року, якщо кому цікаві подробиці - ходіть в коментарі. Величезний комуністичний Китай сидить в ізоляції аж до 70х. Тоді він свариться з Радянським союзом, і Сполучені Штати з подачі Кіссінджера вирішують, потоваришувавши з Пекіном, ще далі відтягнути його від Москви. Одночасно починаються переговори про повернення Гонконга і Макао, народжується принцип “одна країна дві системи”, майже всі держави одна за одною відкликають визнання Республіки Китай і визнають Китайську народну республіку… але не припиняють стосунків з Тайванем. Просто переводять їх в іншу площину.

З цього моменту щодо Тайваня побутує дві точки зору.

Китайська народна республіка (КНР) вважала себе з 1 жовтня 1949 року єдиним можливим Китаєм згідно з принципом правонаступництва, відтак відсутність в його складі Тайваню – це непорозуміння, яке треба виправити.

Республіка Китай (Тайвань) наполягала, що Республіка Китай і Китайська народна республіка – це дві різні сторони китайської громадянської війни, яка ніколи юридично не припинялася.

Так з’являється політика одного Китаю. Вона полягає в офіційному визнанні лише однієї китайської держави, попри фактичне існування двох. Це означає, що для встановлення дипломатичних відносин з КНР треба розірвати відносини з Республікою Китай. І навпаки.

Чому тайванці при цьому дуже нервово реагують на слова “принцип одного Китаю”: це народжене в КНР формулювання полягає в тому, що як Тайвань, так і материковий Китай є невіддільними частинами єдиного Китаю. Уряд Гоміньдану, який за півстоліття встиг зробити поворот на сто вісімдесят градусів і зараз є головним рушієм на зближення острова з материком (на відміну від нинішнього демократичного керівництва Тайваню), уклав із Пекіном відповідну декларацію в 1992 році. Щоправда, в підписаному документі немає ні слова про те, який з двох Китаїв вважати справжнім Китаєм. І офіційна позиція сучасного Гоміньдану, висловлена нам перед виборами на камеру, полягає в тому, що треба просто пережити чергового імператора, а для цього - не злити його занадто сильно, щоб не пішов воювати.

За рахунок чого Тайвань досі зберігає фактичну незалежність можна говорити ще три таких пости. Це і американська зброя, і власна зброя, і виробництво 90% найсучасніших напівпровідників планети, що робить для всього цивілізованого світу дуже неприємною загрозу потенційного військового загострення в цьому регіоні. Ми все це спробували розлого пояснити ще навесні, коли зробили свій документальний проект. Є тайванці, які приїздять з гуманітаркою, є тайванці, які воюють в ЗСУ, був тайванець, який загинув під Кремінною, ми говорили з його мамою, яка досі не розуміє, чому він сюди поїхав, але сподівається, що ми переможемо.

Задовго до цього, ще на початку шістнадцятого сторіччя, німецький францисканець Томас Мурнер подарував західній культурі вислів das Kind mit dem Bade ausschütten, дослівно це перекладається: разом з брудною водою виплеснути дитину.

Мені тривожно, що саме це український естеблішмент крапля за краплею може зробити в гонитві за бодай якимись здобутками. Бо китайське розуміння західного світу помітно виросло з того часу, коли, заходившись повертати собі Гонконг, тодішні партійні бонзи не на жарт боялися, що Британія забере (чи зруйнує) усі його банки, коли забиратиме звідти своїх чиновників.

Проблема в тому, що для Китаю ми – взірцева модель для пропаганди, якою вже третій рік системно годують Тайвань. Мовляв, дивіться: вони занадто покладалися на Америку, і що та Америка їм дала? Для цієї моделі Китаю вигідно, щоб Україна програла, бо тоді з Тайванем, може, і воювати не доведеться, все станеться якось саме.

І я відверто не розумію, чому ми досі цього не розуміємо.