^{c.Таракташ, Крим}

Якби я колись як клінічний психолог продовжила своє дослідження травми депортації кримських татар Sürgün, то ці дві історії обов’язково стали б частиною цієї роботи. Але поки що це просто дві історії – дві різні долі. Це розповіді про людей, яких 18 травня 1944 року в куточках Криму запхали в вагони для худоби і винесли їм смертельний вирок, який так і не втілився в життя тоді. Але потім втілювався в життя кожен день. Вирок, проти якого кожен кримський татарин бореться досі. Щодня.

(Імена людей змінені з метою збереження їхньої анонімності)

АЙШЕ АБЛАЄВА

Айше Аблаєва народилася в селі Таракташ Судакського району за 6 років до виселення. В її родині було 10 дітей. Один з найяскравіших спогадів дитинства Айше, коли перед вечерею батько збирав всіх дітей навколо столу і давав кожному доручення: молодшим дівчатам - танцювати,  старшим - читати Коран, хлопці зазвичай змагалися в боротьбі курєш. Мама - Мелікє - тим часом накривала на стіл. 

В той ранок 18 травня, коли в двері постукали радянські солдати, Мелікє намагалася вдати, що нічого не відбувається, аби не злякати дітей. Вона вдягла їх як зазвичай, але Айше помітила, як мама взяла зі скрині декілька полотенець, Коран та свій вишуканий дорогий пояс із золота та срібла. Дорогою головним завданням Мєлікє було не втратити жодну дитину. Після кожної зупинки вона вишиковувала їх біля стіни вагону та рахувала, аби переконатися, що ніхто не загубився.

Родина Аблаєвих потрапила на Урал та жила в стайні, зайнявши один її кут. В інших кутах жили інші родини. Розподільником території стали фіранки. Цей невеликий кут за фіранкою став новим домом великої сім’ї Аблаєвих. На кожного члена родини видавали по 100 грамів хліба в день. На всю родину виходила буханка.

Півтора-два метри снігу, бушлати, лапті, нестерпний фізичний труд, голод та смерті навколо - протягом кількох років мати, батько та старша сестра працювали лісорубами. 

Айше Аблаєва пішла в школу лише в 11 років, одразу в четвертий клас. Головною складністю було те, що вона погано знала російську. Наприкінці року вчителька, підбиваючи підсумки, покликала Айше до дошки та почала гладити її по голові: «Ця дівчинка дуже хороша. Слухняна. Вихована. Але не знає російської. Я тебе залишу на другий рік. Тобі треба вчити російську. Протягом перерви на своєму не розмовляй. Дома з батьками ти також не можеш розмовляти своєю мовою. Тільки російською. Ти зрозуміла?» - вчителька була впевнена, що її промова була переконливою для 11-річної дівчинки. 

«Чого мовчиш? Будеш вдома з батьками говорити своєю мовою?»  
«Так», - відповіла Айше. 

Вчительку така відповідь розлютила. Вона розвернулася і вдарила дівчинку по губах. Айше вдарилася головою о дошку, що була позаду неї, з носа потекла кров. 

«Забудь свою мову», - пригрозила пальцем вчителька. Цей епізод вплине на все життя Айше, хоча сама вона зрозуміє це набагато пізніше. 

В 1954 році родина Аблаєвих переїхала в Узбекистан. Там Айше закінчила школу і вступила в Андижанський педагогічний інститут (увага!) на російську філологію. Усе життя Айше Аблаєва працювала вчителькою російської мови і літератури. 

Сьогодні вона вдома - в рідному Таракташі - в оточенні дітей, онуків і правнуків. Вона і справді бездоганно володіє російською, жонглює словами так, що та вчителька, яка колись її вдарила, могла б пишатися.

Але її, мабуть, все одно дуже дратувало б та розлючувало те, що це інтерв’ю Айше давала кримськотатарською. Мовою свої рідної землі, знання якої вона пронесла через все заслання. 

ОСМАН ІБРАГІМОВ

Власних спогадів про Крим у Османа Ібрагімова не було. З рідного дому в селищі Фотісала Бахчисарайського району його родину виселили, коли хлопчику було 2 рочки. Але весь час у засланні Осман жадібно хапав кожне мамине слово про Крим. А вона не скупилася на спогади про  власний втрачений рай. Щодня мама розповідала сину про дім, в якому він народився, сформувавши у нього таким чином лише одну мету - повернутися.

В родині Ібрагімових було шестеро дітей. Після 20-денної дороги вони опинилися в Самарканді, де їх поселили в одній кімнаті бараку разом з іншою родиною. Завдяки навичкам батька розводити худобу Ібрагімови залишилися живі. Після закінчення школи Осман вивчився на столяра. Але чи міг він жити безтурботне життя, мріяти, ставити цілі, якщо щодня в родині говорили лише про Крим. Завдяки цим «мрія про минуле» здавалося, варто тільки повернутись в рідну Фотісалу, і все буде, як раніше. 

Вперше після заслання Осман Ібрагімов ступив на рідну землю в 1987 році. Його серце було сповнене радості і хвилювання - довгоочікувана зустріч із батьківщиною. Він поїхав до рідного села з метою придбати дім та перевезти туди родину. Йому показали 2-3 будинки, які були виставлені на продаж. Осман обрав один з них. Через кілька місяців він поїхав в Узбекистан.

Від усієї його розповіді про Фотісалу серце мами завмирало. Але коли Осман розповів про дім, який він придбав, розказав, де той розташований, жінка розплакалася: «Але ж цей будинок по сусідству з нашим домом, де ти народився!»

Осман повернувся в Крим і жив у 10 метрах від будинку, де його батько розводив худобу, а мама смажила янтики, де народилися його брати і сестри, де він сам встиг прожити лише два роки. І тепер вже цей дім став його мрією. 

10 років він чекав слушного моменту, аби купити цей будинок. І дочекався. Перше, що він зробив - розчистив колодязь у дворі, про який багато розповідала старша сестра. 

Сьогодні головна задача Осман-бея - доглядати будинок, розповіді про який він чув з дитинства. І він щасливий від того, що має таку можливість. Землю, яка народила його народ, Осман Ібрагімов, не дивлячись ні на що, називає раєм. Але коли він молиться про те, щоб ця земля нарешті знову належала корінному народу Криму, на його очах виступають сльози.  

‍