Osservatorio Balcani e Caucaso Transeuropa — аналітичний центр, що базується в Італії та спеціалізується на Південно-Східній Європі, Туреччині, Східній Європі та Кавказі, а також на політиці ЄС у сфері свободи ЗМІ, громадянського суспільства, розширення та зближення. З дозволу редакції ОВСТ публікуємо інтерв'ю, яке журналіст Франческо Бруза взяв у Айшегюль Айдингюн — професорки соціології та дослідниці кримськотатарських громад України. Оригінал італійською мовою - тут.

З російською окупацією Криму в 2014 році життя кримських татар, корінного населення півострова, значно ускладнилося. Переживши колонізацію, насильницькі депортації та зазнаючи нинішнього придушення мовно-культурної ідентичності, кримськотатарське населення не може не бачити в російській політиці послідовність.  

Крим спочатку був незалежним ханством під захистом Османської імперії, потім частиною Російської імперії, балансував між автономією, приналежністю до Російської та Української республік у радянський період, став частиною України після 1991 року і, нарешті, був незаконно анексований Кремлем у 2014 році.  «Здається, що інтереси московського керівництва не змінювалися з плином століть», — каже нам Айшегюль Айдингюн, професор соціології Середньосхідного технічного університету Анкари (Туреччина), дослідниця кримськотатарських громад України, а також месхетинського народу (тюркомовної етнічної групи, що мешкала на південних територіях Грузії). Десять років тому Айдингюн у складі турецької делегації відвідала Крим для перевірки ситуації з правами людини у кримських татар. Ця делегація була останньою, кому вдалося зібрати інформацію на місці. У річницю анексії, у той час як найсвіжіші звіти продовжують повідомляти про «трагічний ланцюг подій і заходів», які характеризуються «тривалими стражданнями» корінного населення півострова, ми разом із нею згадали про ту поїздку й замислилися над можливим майбутнім регіону.  

— Чи можете розповісти про роботу делегації десять років тому? Чи зустріли ви готовність до співпраці з боку де-факто влади Криму? 

— Наша делегація складалася з шести осіб: трьох професорів права, які спеціалізуються на правах людини, одного історика — молодого фахівця, який довгий час працював в Україні і ідеально говорив російською, — і мене, соціологині, яка вже неодноразово бувала в Криму та проводила там дослідження. Щоб потрапити на півострів, нам, звичайно, довелося узгодити маршрут: спочатку ми полетіли до Москви, потім до Києва і, нарешті, прибули до Сімферополя.  

Відразу скажу, що наш звіт виявив численні порушення прав людини стосовно кримськотатарського населення. Одразу по прибуттю нас зустріла група кримськотатарських представників, які співпрацювали з російською владою. Ці люди абсолютно неправдоподібно розповідали про райдужну і надзвичайно позитивну ситуацію. Навіть для людини без глибокого знання регіону та методів російського керівництва було очевидно, що це постановка.  

Тому ми вирішили розділитися на дві групи: одна частина делегації слідувала заздалегідь підготовленій владою програмі, а інша (включаючи мене) змогла провести більш відверті зустрічі завдяки наявним у мене раніше контактам. Не можу заперечувати, що це був сильний і емоційно важкий досвід: в очах кримських татар, з якими я спілкувалася, я побачила повну втрату надії, страх, що наступив після російської анексії, і, головне, відчула, як з їхньої точки зору над ними навис привид нової «депортації», цього разу у вигляді примусової міграції.  

— Тобто для кримських татар анексія стала різким контрастом із попереднім періодом під українським суверенітетом?  

— Після сталінської депортації 1944 року кримськотатарській громаді все ж вдалося зберегти свою ідентичність і постійно вимагати права на повернення до Криму. Це незважаючи на жорсткі репресії радянського періоду й на те, що багато представників інтелігенції та заможніших верств були вбиті. Зокрема, під керівництвом Мустафи Джемілєва вони створили рух за самовизначення, національний за характером, але з універсалістським підходом, заснованим на повазі до прав людини.  

Це дозволило здійснити повернення (яке почалося в 1989 році, незадовго до розпаду СРСР) як мирний процес, із повагою до російського населення, яке оселилося в Криму за цей час. Крім того, не варто забувати, що багато росіян також стали жертвами радянської політики і були змушені переселитися в інші регіони. Це не означає, що не було недовіри чи труднощів, і, більше того, з 1990-х років російський уряд і місцеві проросійські політики несхвально дивилися на повернення татар на півострів.  

Тим не менше, завдяки підтримці української влади (яка, хоча й не відразу визнала татар корінним народом Криму і часто переживала періоди нестабільності, що заважали глибокому залученню в такі питання, була відкрита до діалогу), повернення тривало до 2014 року. Кримськотатарська громада змогла відродити свою культуру та мову, відновити частину своєї матеріальної (пам’ятники тощо) і нематеріальної спадщини, а також створити школи й ЗМІ кримськотатарською мовою. Повільний і поступовий процес, але він йшов.  

З російською анексією тиск значно посилився. Національні школи та ЗМІ були закриті, підручники заборонені, а майно кримськотатарських фондів конфісковано. Загалом, російська правова система стала інструментом асиміляції: люди змушені приймати російське громадянство для отримання доступу до базових послуг і прав. Ті, хто виступає за кримськотатарське самовизначення, оголошуються «екстремістами» і піддаються допитам або затриманням.  

— Чи бачите ви перспективи для подальшого повернення кримських татар до Криму?

— На жаль, мені здається, що питання вже виходить за межі півострова, анексованого Росією, і стосується всієї глобальної системи, яка, починаючи з Криму в 2014 році, вступила в надзвичайно небезпечну фазу аномії, відсутності порядку. Європа сприймала ці події як щось маргінальне, таке, що стосується лише меншин, натомість це стало початком руйнування всієї архітектури безпеки, яке відбувається зараз із неймовірною швидкістю.