24 грудня 1987 року радянський уряд ухвалив постанову «Про обмеження прописки громадян в деяких населених пунктах Кримської області та Краснодарського краю».

Згідно з нею, з метою охорони громадського порядку у містах Алушта, Євпаторія, Керчь, Севастополь, Сімферополь, Феодосія, Ялта, а також у населених пунктах Бахчисарайського, Ленінського, Раздольненського, Сакського, Сімферопольського, Судакського та Чорноморського районів можливість прописки громадян було обмежено. Це було зроблено з метою контролю над поверненням на батьківщину депортованих у 1944-му кримських татар. В умовах “перебудови” радянська влада не могла і далі повністю забороняти повернення кримських татар, натомість вдалася до створення гетто у північній, степовій частині півострова. А саме у Білогорському, Джанкойському, Кіровському, Красногвардійському, Красноперекопському, Нижньогірському, Первомайському та Совєтському районах. На мапі видно позначені кольором райони та міста в яких кримським татарам було заборонено селитися. Що їм залишалося? Віддалені степові районі, подалі від великих міст та курортного узбережжя.

А як було до 1987 року? Аби краще розуміти радянську політику заборони повернення кримських татар та інструменти цієї заборони, треба глибше зануритися в історію. За три роки після смерті Сталіна, у 1956 році, указом президії Верховного Совєту СРСР депортовані кримські татари були звільнені зі спецпоселень, проте із забороною повертатися в Крим, про що їм повідомлялося під час оголошення тексту Указу в спецкомендатурах. Більше того, кримських татар, за рідкими винятками, не пускали в Крим навіть як туристів: відстежували, забороняли зупинятися в готелях, змушували полишати півострів.

5 вересня 1967 р. було прийнято указ президії Верховного Совєту СРСР «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму». Указ скасовував попередні рішення державних органів. Здавалося б, ось він довгоочікуваний дозвіл на повернення!

Однак, того ж самого дня Верховний Совєт СРСР ухвалює постанову, в якій йдеться про те, що громадяни «татарської національності, які раніше проживали в Криму», мають право мешкати на території СРСР відповідно до «чинного законодавства про працевлаштування та паспортний режим».

Як згодом показала практика, ця постанова фактично слугувала забороною на повернення кримських татар на батьківщину. Як це працювало? Якщо до вересня 1967 р. паспорти в Криму мали лише містяни, то тепер і сільське населення півострова отримало паспорти та прописку. Натомість кримським татарам, які прибували в Крим, відмовляли у праві мешкати на рідній землі, бо вони прописки не мали. 

Прописатися формально було можливо. Але радянська влада створювала численні перепони для отримання прописки саме кримськими татарами. Насамперед, треба було мати підставу для реєстрації, а саме офіційне працевлаштування. Але на роботу не брали без кримської прописки. Замкнуте коло: без роботи немає прописки, а без прописки немає роботи. Ті ж, кому пощастило влаштуватися на роботу без прописки, потрапляли в наступну пастку. Існувала також вимога, згідно з якою охочі прописатися в Криму кримські татари повинні були самостійно знайти житло з розрахунку 13 кв. м. на одного члена родини, що навіть у випадку невеликої родини дорівнювало площі досить великої, як за радянськими реаліями, садиби. Адже якщо це родина з чотирьох, то будинок мав бути вже 54 кв.м. Не кажучи вже про родини, в яких поверталося одночасно не одне, а два, чи навіть три покоління. 

Але про всі ці обмеження стало відомо лише згодом, коли кримські татари почали їхати до Криму. А в дорогу вони вирушили майже одразу після публікації указу від 5 вересня, адже мріяли про повернення з першого дня вигнання. Кримські татари виїхали в Крим величезними родинами, разом зі старими, що мріяли померти на рідній землі, та дітьми, які Криму ніколи не бачили, але прийняли від батьків мрію про нього.

Оманлива природа указу стала зрозумілою з початком переселення до Криму. Реакцію кримських татар на Указ від 5 вересня сумлінно зафіксували співробітники КДБ: «Це лише подачка, аби закрити нам рота», - казали люди.

Однією з особливостей повернення, що розпочалося у вересні 1967 р., була спроба кримських татар, які прибували в Крим, «достукатися» до місцевої влади, з метою реалізації свого права мешкати на всій території СРСР відповідно до чинного законодавства. Таким чином, саме Сімферополь, адміністративний центр Кримської області став епіцентром повернення на певний час.

У звіті голови КДБ УРСР йдеться про те, що вже 12 вересня на прийом до заступника голови Кримського обкому прийшли кримські татари з Ташкента. Вони розпитували про виконання місцевою владою указу, пільги для кримських татар на переселення, забезпечення житлом та працевлаштування. 24 вересня обком відвідала група з 48 кримських татар, метою візиту яких було з’ясувати причини відмови їм у прописці та будівництві будинків.

Тогочасні документи дозволяють зробити висновок, що тієї осені в Криму події розгорталися дуже стрімко. За інформацією Кримського обкому,  до 3 жовтня до Криму прибуло вже 700 кримських татар. У документі йдеться про те, що вони здійснюють колективні відвідування партійних та радянських органів влади з вимогами про працевлаштування та надання житла, організовують збори, проводять агітацію серед місцевого населення, а також встановлюють наметові містечка. Ви тільки уявіть собі: на дворі 67 рік – брежневська епоха застою, на носі святкування ювілею Жовтневої революції, майже рік залишався до введення радянських військ в Чехословаччину, а кримські татари ставлять намети в адміністративному центрі Кримської області. Яке нахабство! Екстремісти! 

Так, 15 жовтня 1967 р., згідно зі звітом голови КДБ, в сквері біля облвиконкому зібралося близько 200 кримських татар. Після того, як десятьох із них запросили на прийом, іншим було запропоновано розійтися, бо вони «порушували громадський порядок». Натомість натовп рушив до будівлі облвиконкому, де шістьох людей затримали, а решту розігнала міліція.

Колективні відвідування владних та партійних органів (а фактично акції протесту) відбувалися протягом року. 26 червня 1968 р. група кримських татар завітала на прийом до голови Кримського облвиконкому Трохима Чемодурова, який зачинився в себе в кабінеті та викликав черговий підрозділ міліції. Після того як кримські татари відмовилися звільнити приміщення, до них було застосовано силу: частину людей було заарештовано на 15 діб, проти Мамеді Чобанова було відкрито кримінальну справу за опір міліції, а решту посадили на літак до Душанбе, подалі від Криму. 

15 серпня 1968 року близько сотні кримських татар із дітьми розташувалися біля входу до будівлі облвиконкому. Співробітники КДБ у своєму звіті писали, що деякі з присутніх виголошували вигуки антирадянського змісту.

Таким чином, ненасильницький опір владі став частиною боротьби за право мешкати на рідній землі. Як бачимо з джерел, ця боротьба передбачала протестні демонстрації та фактично привласнення міського простору. Просторі площі й затишні сквери Сімферополя перетворилися на місця, де кримські татари проводили демонстрації, обговорювали подальші плани та здійснювали агітацію серед містян. Та насамперед публічний простір використовувався як тимчасовий притулок, де вигнанці буквально мешкали зі своїми родинами, тому що місцева влада заборонила селити кримських татар у готелях міста. Енвер Аметов у своїх спогадах зазначав, що при заселенні в один з готелів Сімферополя, реєстраторка категорично відмовилася надати йому місце, бо до них приходив «якийсь полковник» та заборонив селити кримських татар, погрожуючи жінці звільненням.

Так, наприклад, на цьому фото бачимо родину Рустема Карабаша в парку Треньова в центрі Сімферополя. Родина була вимушена жити у сквері із сімома дітьми, найменшому з них не виповнилося і року.

Правозахисник Петро Григоренко, який літом 1968 року приїхав до Криму, згодом писав у мемуарах, що на той час вокзал, аеропорт та міські сквери були заповнені кримськими татарами, які зранку до ночі «брали в облогу» радянські й партійні органи влади, а також міліцію з вимогою надати їм прописку. Григоренко звертав увагу на те, що кримськотатарські родини з малими дітьми на руках опинилися в умовах, коли вони були вимушені спати просто неба в скверах: 

“Серце кров'ю обливалося, коли я бачив цих людей. Розповісти це неможливо. Потрібно було бачити безліч напівголих брудних діточок, що сплять на бетонній підлозі вокзалу та аеропорту. Але цим ще пощастило! А як тим, що сплять на голій землі у скверах? Змерзлі діти плачуть. А як ти їх обігрієш? Жорстока, бездушна влада. У будь-якій демократичній країні уряд, що створив подібну ситуацію, не протримався б і трьох днів. Сімферопольці пальцем не ворухнули, щоб допомогти. Та й як ворухнеш. Влада попереджає: «Татарам не допомагати!"

Сейтумер Мустафаєв згадував, що вдень вони брали участь в акціях, які відбувалися на площі Леніна, а вночі спали в сквері, накрившись піджаками. Він також зазначає, що його дружина прала пелюшки та купала дітей у річці Салгир.

Були такі дні, коли вдень міліціонери затримували кримських татар, щоб ті «не плуталися під ногами», а на ніч відпускали. Так, наприклад, 1 жовтня 1967 року усіх кримських татар, що перебували в сквері ім. Треньова, затримали та відвезли до відділку міліції, де їх тримали до вечора. Поширеною була також практика, коли кримських татар затримували на вулицях Сімферополя та змушували писати розписку про те що вони беруть на себе зобов’язання покинути півострів протягом 72 годин.

Слід зазначити, що влада гостро реагувала на присутність кримських татар не тільки в центрі міста. Так, 27 травня 1968 року кримські татари встановили намети для ночівлі неподалік від сімферопольського водосховища. На ранок з’явилися міліція та дружинники й почали зносити намети та силою заштовхувати людей в автобус. Гомер Баєв, учасник тих подій, згадував, що затримували і примусово вивозили їх з Криму з особливою жорстокістю.

Однак, менше ніж за місяць, в центральному сквері Сімферополя кримські татари, що в основній своїй масі знову повернулися на півострів, провели черговий мітинг з вимогою прописати їх. Міліціонери здивовано питали у них: «Невже ви знову приїхали?» – «Ми додому приїхали», – відповідали кримські татари.

Все можливе для повернення на рідну землю робили навіть діти, які народилися у вигнанні. Григоренко згадує, як зустрів дванадцятирічного хлопчика, який написав листа в ЦК партії з проханням прописати його родину:

"То був крик дитячої душі. Мені він сказав: "Вони там у Москві подумають, що це мене батьки попросили написати, а батьки навіть не знають, що я надіслав цього листа. Я просто описав усе, що бачив, і запитав у тих, що в Москві, люди вони чи ні?"

Справді, попри все кримські татари їхали в Крим. Згідно з підрахунками влади лише за літо 1968 року на півострів приїхало близько 70 тисяч вигнанців. 

Існують свідчення учасників тих подій, що після довгого очікування їм щастило і вони отримували дозвіл на прописку, а відповідно і працевлаштування. Але такі випадки були поодинокі. 

Так, наприклад, після п’яти місяців очікування вдалося прописатися Хайріє Аблаєву з родиною. Вона згадувала, що поки її чоловік шукав будинок для придбання, вона щодня ходила в облвиконком. Згодом родина втратила надію, проте останнього дня, зібравши речі, Хайріє запропонувала чоловікові востаннє відвідати облвиконком: «Заходжу, а мені кажуть: вам дозволили прописатися. Ось так ми і прописалися в Новожилівці».

На серпень 1968 року у Кримській області було прописано 111 кримських татар. Тобто майже за рік на батьківщину вдалося повернутися трохи більше ніж сотні вигнанців. Інші кримські татари були змушені повернутися в Узбекистан, виїхати до сусідніх областей (Херсонської чи Краснодарської) або шукати можливості прописатися та працевлаштуватися у віддалених селах Кримського півострова. Але це вже зовсім інша історія.

‍

Далі буде 

‍