‍Хтось скаже: та ну, чергове перейменування, хіба немає проблем нагальніше? Звичайно, відновлення історичних топонімів у Криму можна відкласти. Але це означатиме відкладене відновлення історичної справедливості, недотримання прав корінних народів і відстрочку у боротьбі з російським імперським спадком.

Протягом століть російські окупанти змінювали назви населених пунктів півострова, щоб стерти автентичну культуру та створити власні історичні нашарування. Причому, розпочалося це не десять років тому, не сімдесят і навіть не сто. Перейменування кримських міст та сіл росіяни проводили в три етапи. І перший з них стартував одразу після першої анексії Криму, у 1783 році. Саме тоді Акмесджит перетворився на Сімферополь, Акʼяр - на Севастополь, а Кезлев - на Євпаторію.

Жовтневий переворот 1917 року призвів серед іншого і до перемоги топонимічного більшовизму. Дивно, але Криму тоді пощастило трохи більше, ніж іншим. Хіба що

Ялта на короткий час стала Красноармійськом, а на півночі півострова з’явилися Сталінштадт, Сталінвег та Леніндорф.

Депортація 1944 року мала на меті не лише знищити кримських татар фізично, а викорінити навіть пам'ять про них. Тоді радянська влада перейменувала понад 1000 населених пунктів. Ак-Мечеть стала Чорноморським, Карасубазар - Білогірськом, сотні кримськотатарських сіл отримали імена комуністичних вождів або назви, які були б цілком органічними в російській глибинці, але в Криму виглядали водночас сумно і смішно, на кшталт Карасьовки чи Бєрьозовки.

Чому Україна має повернути Криму історичні назви, не чекаючи деокупації? Є принаймні три важливих причини. 

По-перше, відновлення історичних топонімів це частина процесу повернення кримським татарам прав корінного народу на свою мову, ідентичність та землю. Це підкріплено як міжнародними документами, так і українським законодавством. Зокрема, у статті 13 Декларації ООН про права корінних народів йдеться: “Корінні народи мають право відроджувати, використовувати, розвивати та передавати майбутнім поколінням свою історію, мови, традиції усної творчості, філософію, писемність та літературу, а також давати свої власні назви та імена общинам, місцям та особам і зберігати їх”.

А стаття 4 Закону України «Про корінні народи» розтлумачує, як саме це має відбуватися: “З метою відновлення історичної топоніміки корінних народів України Кабінет Міністрів України після консультацій з представницькими органами вносить в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України проекти постанов про перейменування населених пунктів”.

По-друге, повернення історичних топонімів сигналізуватиме про прагнення України до змін та реформ. Це покаже, що держава готова переосмислювати своє минуле та шукати історичну справедливість.

А по-третє, всі ці “Гвардєйскіє”, “Армєйскіє” та “Солдатовкі” закріплюють владу держави-загарбника - і не лише на мапах, а й у наших головах. Настав час навести в них лад. 

‍Про важливість топоніміки йдеться також тут та тут

‍