Вся Росія з нетерпінням чекає прем'єри нового сатиричного серіалу, де актор Дюжев грає Байдена, який інкогніто прилетів до Росії, аби дізнатися, чому не працюють санкції, загубив документи, подружився з місцевим ватником, влаштувався у школі вчителем англійської мови та взагалі багато що зрозумів. Але значно більшої уваги, на наш погляд, заслуговує геть інший серіал - в якому актор Безруков, заздрячи Дюжеву, зіграв самого Володимира Зеленського…

Як нескладно здогадатися, сюжет цього серіалу (він називається «Світло в очах», - очевидне відсилання до одного з фільмів про Джеймса Бонда «Іскри з очей») зеркалить конкурента. Хибний Володимир Зеленський у виконанні загримованого Безрукова прямує до Франції на таємні перемовини з підприємцем Дуровим, щоб дізнатися в нього, як захистити від Путіна сервіс «Дія», губить документи, знайомиться з українським ватником, але влаштуватися у школі вчителем не може, бо він вже грав його у серіалі «Слуга народу», після чого все зайшло надто далеко...

Пропонуємо до уваги читачів сценарій серіалу «Світло в очах» (зі скороченнями).

«Вправно загримований лже-президент Зеленський у виконанні Безрукова пізно вночі  таємно зустрічається з російським підприємцем Дуровим у паризькій підворотні.

- Дівчата, діти, кіт у валенку, пересадка органів? - пропонує Дуров, злодійкувато озираючись.

 - Ні! - різко відповідає лже-Зеленський. - Тільки не кокаїн. Мені б з приводу «Дії» поцікавитися...

Дуров саркастично посміхається, звіряється з «телеграмом», відкриває закладку за сміттєвим баком і дістає звідти банку кокаїну.

 - Ось, - говорить Дуров. - Нюхни. Без цього розмова в нас далі не піде. Врешті решт, піська ти дрочена чи піка точена?

Зачеплений за живе споконвічним російським запитанням, лже-Зеленський рішуче нюхає кокаїн. В його очах спалахує вогонь, він почувається найвеличнішим лідером вільного світу, Наполеоном, і лже-дружина його щоразу вражає Америку модним аутфітом, і сам він вражає, і весь світ обертається навколо нього, і він падає на брудну паризьку мостову, а коли приходить до тями, виявляється, що його кишені спустошені, гроші та документи зникли, а навколо юрбляться місцеві клошари, намагаючись стягнути з нього дорогі тактичні кросівки з оксамитовими стельками.

 - Іменем господа нашого і особисто патріарха Кирила - геть, потвори нерусські! - гримить раптом у підворотні розкотистий бас, і клошари в паніці тікають. До лежачого на спині лже-Зеленського підходить лисий бородатий гігант - народний депутат України Артем Дмитрук, і допомагає йому підвестися. 

- Ти що, бороду в чорний колір пофарбував? - розгублено питає лже-Зеленський.

- Ну я ж типу в бігах, - сміється Дмитрук. - Давай додому проведу, а то тут і в дупу трахнути можуть, Європа ж.

- Але як я кордон перейду, у мене документи вкрали, - розводить руками лже-Зеленський.

- Як усі нормальні люди переходять, так і ти перейдеш, - каже Дмитрук.

***

- Привіт! Ганьба ухилянтам, - говорить Дмитрук прикордоннику на переході з Молдовою. - Ухилянта на гілляку.

- Ухилянти - підори, - відповідає прикордонник. - Смерть ухилянтам.

- Хто не скаче - ухилянт! - підсумовує Дмитрук. - Цей малий зі мною.

- Еге ж, - говорить прикордонник, позіхаючи.

Дмитрук та лже-Зеленський проходять на територію України і прямують до Києва.

***

Вночі у столиці України так тихо, що чути, як Порошенко робить свої брудні справи просто у комендантську годину. Будівля Офісу президента занурена у непроглядну темряву, лише спалахує неоном вікно у переговорній кімнаті. У світлі цих спалахів бовваніє одинока вівця, що стоїть біля будівлі. Вигляд у неї досить спрацьований.

- Привіт, сама тут відпочиваєш? - грайливо запитує лже-Зеленський, пробуючи підійти до вівці, але Дмитрук різко хапає його за рукав тактичної футболки і тягне назад.

- З глузду з’їхав! - шипить Дмитрук. - Це ж вівця Татарова. Він на неї чеченців ловить.

- Чеченців? - нажахано перепитує лже-Зеленський. - Тут?!

- Та тут ними все роїться, - каже Дмитрук. - Багато хто, звісно, знає, що це не проста вівця, але завжди знаходиться якийсь зальотний дурень… Тільки прилаштується - а Татаров його тиць!

- Що тиць? - зіщулившись, питає лже-Зеленський. 

- Дуже страшна людина цей Татаров, ось що, - каже Дмитрук і зненацька стрімко блідніє: - Трясця, я ж пофарбував бороду у чорний колір! Треба терміново...

Із темряви з’являється непоказна квола фігура і хижою ходою підходить до Дмитрука.

- Салям, брат, - говорить фігура. - Вівцю не бажаєш?

- Са... са... са... - Дмитрук, заїкаючись, точиться назад. - Не... не... не...

Довгий кривий ніж Татарова безшумно розрізає йому горлянку від вуха до вуха. Дмитрук пускає бульки і падає на тротуар.

- Він же був не чеченець, - з докором каже лже-Зеленський.

- Та як же ж не чеченець, якщо чеченець, - роздратовано говорить Татаров, не впізнаючи лже-президента у темряві. - Я їх вже стільки перерізав. Оно дивись борода яка чорна. Ти, до речі, сам не з чеченців будеш, брат? Вівцю не бажаєш?

- Ніт! - репетує лже-Зеленський. - Поліція!

До будівлі Офісу, блимаючи мигавками, і справді під’їздить поліцейський автомобіль. Всередині його бумкає якийсь тупий гоа-транс. Татаров розчиняється у пітьмі. З автомобіля виходить радник ОП Сергій Лещенко, розраховується з поліцією і, пританцьовуючи, прямує до дверей Офісу.

- А ти ще звідки у комендантську годину, танцюрист всратий? - неприязно запитує у нього лже-Зеленський.

- Як звідки, з танців, звичайно, ти, смердючий порохоскот, - пихато відповідає Лещенко, наступної миті впізнає лже-Зеленського і падає перед ним на коліна. - О господи дух святий милий, Володимир Великий! Пробачте, не впізнав! Та й чи міг я сподіватися, що цією глупою ніччю мені випаде щастя побачити самого…

Лже-Зеленський машинально обертається, бажаючи впевнитися, чи ззаду не підійшов, бува, зірковий актор «95 кварталу» Великий, і зненацька відчуває, що хтось тільки що палко поцілував його у сідниці.

- Ти чого?! - зойкає він, прожогом обертаючись до Лещенка. По обличчю Лещенка течуть розчулені сльози.

- Я нічого, - мовить Лещенко, витираючи очі хусточкою з патріотичним візерунком. - Просто щось до ока потрапило...

Збентежений та розчулений лже-Зеленський квапливо прямує до Офісу президента та зустрічає у дверях Єрмака.

 - Ех, Вово, Вово! - докірливо качає головою Єрмак. - Знову не питаючись на вулицю ходив? А коли б чеченці? А коли б із ножами?! Хіба ти не знаєш, яке важливе є твоє потужне життя для мене і для всього прогресивного людства?

- Та годі тобі, Андрію, - зашарівшись, каже лже-Зеленський. - Всього разочок-то вийшов.

 - І це в той час, коли я цілодобово, 24 на 7, виконую всі твої потужні бажання… - зітхає Єрмак і розводить руками. - Втім, хто я такий, щоб тобі докоряти? Простий менеджер...

- І зовсім не простий, - терзаючись докорами сумління, говорить лже-Зеленський. - І зовсім навіть не…

- Простий, простий, - ображено говорить Ермак. - Досить, проїхали. Скажи краще, де П’ятий саміт миру проводити будемо?

- Ну, не знаю, - розгублено говорить лже-Зеленський.

- Що ж, в Стамбулі так в Стамбулі, - киває Єрмак. - Добре, Вово, йди до себе, я зараз наздожену, прихоплю деякі потужні документи. Не забувай, у тебе завтра важлива прес-конференція!

Лже-Зеленський не знає точно, куди йому йти, тому йде на неонові спалахи, відчиняє у темряві якісь двері та потрапляє у «Центр дії Президента». Посеред приміщення стоїть великий штабний стіл, на якому читають мапу генерал Сирський та справжній Зеленський. 

- Думаю, - говорить Сирський, - тут потрібно...

- Не потрібно, - говорить Зеленський.

- А що, якщо...

- Не варто.

- Зрозуміло. А може, потрібно...

- А оце спробуйте! - задоволено каже Зеленський. - Дивіться, ось тут під Рязанню отак, потім сюди бац, і Калуга вважай все, і ви бачите, який тоді відкривається потужний оперативний простір?

- Геніально! - вигукує Сирський.

Лже-Зеленський шмигає носом, і Зеленський обертається. Із-під брів він мече іскри, він прекрасний, він ночі тьма, він сонце ясне, він весь - гроза і божий гнів. Самозванець втрачає дар мови від захоплення масштабом цієї великої особистості.

- Вибачте, я тут потужно занятий, - ввічливо говорить Зеленський. - Що у вас, добродію? 

- Не ходіть надвір, Володимире! - неочікувано для себе вигукує лже-Зеленський. - Не ходіть! Там чеченці!

- Чеченці, - з докором каже Зеленський, - це дружній нам народ, який веде запеклу боротьбу з режимами Путіна і Кадирова на нашому боці. Те, що ви кажете, - образливо, зрозумійте вже нарешті. Ви ж насправді хотіли сказати «кадирівці», чи не так?

- Ну... - мимрить лже-Зеленський. - Ну...

- Я розумію, - зітхає Зеленський. - Це треба мати світло в очах, щоб побачити, що вам говорять. 

- Мати світло в очах... - шепоче лже-Зеленський. - Як же це прекрасно сказано! Ніколи не чув нічого кращого. Можна я теж буду так потужно говорити?

- Можна, - киває Зеленський. - До речі, ви дивно схожі на мене, принаймні ззовні, просто двійник. Треба якось використати цю потужну обставину на користь держави, дайте-но подумати… Придумав! У мене є для вас робота!

- Не знаю, чи зможу я, чи гідний… - мнеться лже-Зеленський.

- У нас всі або воюють, або працюють, - відрізає Зеленський. - Завтра у мене буде важлива прес-конференція, але мені катастрофічно бракує часу, я розробляю чергову потужну воєнну операцію, у мене війна, мені ніколи, розумієте?.. Так що сходіть на цю пресуху замість мене. Хлопець ви непоганий, гарний, не хвилюйтеся, просто будьте собою, і все буде потужно. Ви згодні?

- Звичайно! - палко вигукує лже-Зеленський. - Ось побачите, я вас не підведу!

...І він не підвів».