У книзі “Війна” пулітцерівський лауреат Боб Вудворд описує переговори президента Зеленського і віце-президентки Камали Гарріс на полях Мюнхенської безпекової конференції. Гарріс казала, що росіяни готові напасти в будь-який день. Зеленський і тодішній міноборони Резников категорично відкидали можливість того, що нападуть вони з Білорусі - бо білоруси, мовляв, не підтримають росіян. Це перше, що спало мені на думку, коли на першій післявиборчій прес-конференції президентки Молдови Маї Санду вона на пряме питання “Ви звинувачуєте у втручанні в ваші вибори Росію?” наполегливо повторила: винні кримінальні угруповання, які впливають на вибори брудними грошима з-за кордону. Кожен, у кого колись було кошеня, мене зрозуміє. Коли кошеня засовує голову під ковдру, воно переконане: ніхто його теж не бачить.

Мені цілком справедливо можуть закинути віктімблеймінг, але цю трагедію Мая Санду створила власноруч. Адже саме вона вирішила провести в один день із президентськими виборами референдум, на якому громадяни Молдови мали визначитися, чи вносити в конституцію держави євроінтеграційний шлях. Лідерка єдиної великої проєвропейської політичної сили в Молдові вирішила у такий спосіб підняти явку, яка в державі зазвичай дуже низька, і саме так гарантувати собі переконливу перемогу. А також заручитися певним кредитом довіри, потрібним для того, аби правоцентристська ліберальна PAS (абревіатура розшифровується українською як “Дія і справедливість”) достойно пережила парламентські вибори наступного року. Ніхто в Європейському союзі не ставив Санду завдання провести всенародне опитування щодо того, чи точно молдовани хочуть стати його частиною.

Молдова вже понад два роки має статус кандидатки на членство в ЄС. Мета, що декларувалася публічно - зацементувати цей європейський вибір. Бо зміни до Конституції, ухвалені на референдумі, затверджує верховний суд, їх не треба проводити через парламент… а відтак новий парламент, навіть якщо партія Санду втратить там більшість наступного року, не зможе їх скасувати. Знадобиться новий референдум. Тож з одного боку конституційне закріплення, з іншого боку підбадьорення електорату… що ж могло піти не так?

За день до виборів я мала чотири розмови з українськими і західними колегами про так звану “сітку”. Інформація про неї помітно поширилася після того, як журналістка місцевого видання Ziarul de Gardă на кілька місяців долучилася до мережі Ілана Шора - молдовського олігарха-втікача, голови популістської проросійської партії “Побєда”, забороненої в Молдові. Її розслідування наочно демонструє, як вербують молдован, як їм платять (і помітно недоплачують), як їм ставлять конкретні завдання працювати в інтересах Кремля. “Я не думаю, що Шор витрачає на це бодай якісь власні гроші, - сказав мені експерт з безпеки аналітичного центру Watchdog.md Андрій Курерару. - Він радше навпаки присвоїть зайві гроші, виділені Кремлем. Спершу він, а потім кожен, хто під ним, так, що до виконавців дійде лише дріб’язок”. Віце-прем’єрка з євроінтеграції Молдови Крістіна Герасимов раніше заявляла, що Росія вклала в спробу вплинути на ці вибори принаймні сто мільйонів євро. Йдеться, до слова, про гроші, які вона не витратила на війну і гібридні операції в Україні.

Це говорить передовсім про те, що дестабілізація Молдови – стратегічна необхідність для росіян, яку легко зрозуміти: якщо змусити її, як раніше вдалося зробити це з Грузією, зійти з європейського шляху, Україні стане гірше. Два з трьох її сусідів у європейському пакеті країн-кандидаток виявляться “збитими льотчиками”. Можна буде з новими силами розповідати вже всередині України байки про страшне євроЛГБТ, яке неодмінно дожене і з’їсть кожне християнське немовля, змусивши його змінити гендер ще в колисці. Ніхто з моїх вчорашніх співрозмовників не ставив існування цієї “сітки” Шора під сумнів, що нас усіх цікавило (і на що дуже важко дістати об’єктивну відповідь) – а наскільки результат, який приголомшив і молдовську владу, і її союзників – насправді був залежний саме від цієї “сітки”. Себто, скільки насправді молдовських голосів Кремль зміг купити руками Шора. А скільки молдован проголосували так, як проголосували, бо насправді помітної більшості, яка виступає за інтеграцію Молдови до Євросоюзу (як вважали багато журналістів і аналітиків), не існує, а суспільство ділиться в цьому питанні майже навпіл. Українцям, які в 2004-му влаштували Помаранчеву революцію, щоб не дати Януковичу вкрасти голоси, віддані за Ющенка, а на наступних виборах в 2009-му обрали того ж Януковича президентом, такі коливання знайомі, як нікому. 

Оцінюючи специфіку молдовського електорату, треба пам’ятати про три речі. По-перше, в усій Молдові живе менше людей, ніж у Києві: 2 мільйони 600 тисяч за результатами останнього перепису населення. Ще понад мільйон громадян Молдови мешкають за кордоном, при цьому з Росії, де їх було порядка 200 тисяч, після початку повномасштабного вторгнення виїхало в різні напрямки до двох третин – і через економічне погіршення, і через небажання опинитися в армії держави-агресорки. Отже, коли ми чуємо, що Ілон Шор намагався купити за російські гроші 300 тисяч голосів, ми говоримо про те, що це кожна восьма людина в країні. 

По-друге, однією з головних тез російської і проросійської пропаганди було твердження, що Євросоюз це такі мирні руки войовничого НАТО, варто наблизитися до нього - з тобою одразу станеться війна. Війну тут дуже болісно пережили на початку дев’яностих, внаслідок чого на кордоні з Україною на лівому березі Дністра утворився анклав: невизнане Придністров’я, яке досі безкоштовно споживає російський газ. І продає вироблену за допомогою цього газу електроенергію – Кишиневу. Чинна влада намагається поступово реінтегрувати його, доводячи: через зрозумілі логістичні проблеми з доставкою до Росії, 80% бізнесу Придністров’я успішно переорієнтувалося на Євросоюз. Отже навіть Придністровському регіону, здавалося б, економічно вигідна євроінтеграція. Але говорячи з молдованами в Бєльцях та Кишиневі, я не раз відчувала, що вони говорять про війну, начебто про вірусне захворювання, яке передається статевим шляхом. Яке можна і не підхопити, якщо не ходити в погані місця і не робити там нічого поганого. Пам’ятаєте, багато наших співвітчизників через кілька років після початку вторгнення в 2014-му називали його не інакше як “єті сабитія”? Але звідки ж береться і поширюється ця табуйованість, хто нав’язує десяткам тисяч людей це непротивлення злу, як (сумнівний) спосіб його моральної перемоги?

І це призводить нас до третього фактору впливу на електорат, з яким нічого не могла вплинути чинна влада. Приблизно 80 відсотків православних церков Молдови підкоряються московському патріархату. Вони не моляться за перемогу росіян, як це роблять священики в Росії, але їм влаштовують поїздки до Росії, і, як стверджує Андрій Курерару, деяким пропонують до тисячі доларів на місяць за відповідну пропаганду під час проповідей. Це знову не “сітка”, не прямий підкуп виборців. Це набагато економніший спосіб підкупу, бо заохочувати треба тільки пастирів - і під вплив потрапить одразу вся громада.

На мітингу під парламентом, зібраному одним з проросійських кандидатів, Ренато Усатим, я зустріла чимало молодих і непогано вбраних людей. Жоден з них - з тих, хто взагалі погодився розмовляти - не зміг пояснити, чому там знаходиться. Ренато Усатий зі сцени закликав проголосувати, щоб увесь світ здригнувся (спойлер: саме так і сталося), а для цього задіяти усю мережу своїх контактів, усім своїм друзям і родичам написати із закликом - проголосувати правильно. Ти був у Європі, питаю я білявого юнака, який непевно сказав, що до Усатого потрапив “мабуть через друзів”, але “нічого особливого про політику не думає”. Він качає головою. А чому ти проти Європи, не відстаю я. Він чесно каже, що не знає. Але на питання, чи платять на мітингу за участь, звісно ж, твердить, що не платять. Буквально за двадцять кроків від нього я знаходжу жінку, в руках у якої папірець із надрукованими прізвищами, навпроти деяких - автографи, навпроти кожного - цифра 400. Чотириста молдовських лей це приблизно дев’ятсот гривень. Жінка лякається спроби зафільмувати папірець і розчиняється в натовпі. Це - теж не “сітка Шора”, але це працює.

В неділю я - як розумію вже потім - щасливо перебуваю в теплій ванні, в одному з найбільш антиєвропейських за результатами голосування районів столиці, де розташований мій готель, мені зустрічаються на виборчих дільницях лише проєвропейськи налаштовані люди. Російською мовою - бо не знають англійської, а російська в Кишиневі повсюди - вони кажуть, що іншого вибору бути не може, бо за Європейським союзом майбутнє, і хай воно буде хоча б у їхніх дітей і онуків. Тільки пізніше я розумію, що попалася на “ефект Трампа” - на той самий ефект, на який попалися і соціологи, що складали передвиборні рейтинги і в Молдові 2024-го року, і в Сполучених Штатах 2016-го, коли Дональд Трамп вперше - неочікувано для всіх - прийшов до влади. Люди, що (неважливо, з яких причин) соромляться свого вибору, не говорять про цей вибір на камеру чи з незнайомцем. Це набагато краще за будь-які інші пояснення розкриває, чому усі виборці, що начебто не визначилися із вибором, проголосували за маловідомого колишнього прокурора Александра Стояногло, перетворивши його на небезпечного суперника для Майї Санду в другому турі. Ці ж самі люди голосували і проти євроінтеграції. В Кишиневі їх виявилося аж 44 відсотки, а Санду навіть тут не змогла взяти більше половини голосів. 

О десятій вечора, за годину після закриття дільниць у Молдові, на першому брифінгу Центрвиборчкому я не вірю своїм очам і перші хвилини думаю: мабуть, почали рахувати з Гагаузії. Її жителі передбачувано проти всього, що пов’язано з Євросоюзом, і люблять Шора, хоча останніми роками регіон отримує нові дороги й інші інфраструктурні проекти саме на європейські гроші. Приблизно таке ж глухе нерозуміння: що відбувається на екранах - спостерігають і в штабі Майї Санду. Сама вона з’являється перед камерами лише пізно вночі, аби півтори хвилини говорити про “безпрецедентний напад на демократію”. Румунською, без англійського перекладу, який вже пізніше поширюють - у письмовому вигляді. У присутньої там західної преси це викликає щонайменше подив. Тоді ще геть незрозуміло, чи вдасться взагалі врятувати обличчя: адже проти євроінтеграції десь до десятої ранку понеділка – більше голосів, ніж за неї. Тільки завдяки закордонним округам, де переважають прихильники Санду - і Європи - вдається зламати ситуацію. Відтак це дає будь-якому противнику чинної президентки абсолютно законні підстави сумніватися в тому, що її - і очолену нею євроінтеграцію - підтримує більшість молдован. Але головна трагедія, влаштована Майєю Санду для Майї Санду полягає навіть не в цьому, і не в другому турі, який вона ризикує програти. 

Коли президентка Молдови з’явилася на камерах вдруге, вже о другій дня в понеділок - ЦВК тоді саме закінчувала опрацьовувати бюлетені - у неї був перший і останній шанс прояснити: хто ж напав на демократію Молдови.

І вона злякалася. 

І тим самим легітимізувала розбурханий Росією страх тих, хто в другому турі проголосує проти неї.

‍