Я хотів би почати публікувати те, що почав писати ще в... хммм… в листопаді? Можливо, навіть раніше.

Це обговорення явища, яке я називаю «Професійна військова некомпетентність», і яке, на мою думку, «тим часом поширене так само широко, як і Covid»... або принаймні, як брудна білизна.

Я впевнений, що попереду будуть голоси, які дивуватимуться, чому я публікую «це», ще й «в такі дні». Зрештою, «ситуація» навколо війни в Україні «нагрівається» (особливо «на дипломатичній арені») і, принаймні, судячи з того, що повідомляють ЗМІ, є інші, набагато більш нагальні питання, про які варто поговорити. Крім того (і «звичайно»), коли ця криза досягає таких масштабів, інші вимагатимуть від мене зменшити свою критику на адресу уряду в Києві та вищого керівництва ЗСУ.

Однак моя позиція полягає не лише в тому, що інші можуть і вже описали «мирну ініціативу» Дампфа набагато краще, ніж я (наприклад, див. статтю Ендрю Таннера «Команда Трампа заспокоює Україну, поки вона руйнує імперію»). Найголовніше: зараз не лише час, коли можна чітко бачити, наскільки терміново необхідна реформа як державного управління в Україні, так і Збройних сил України, але й найкращий час для того, щоб проштовхнути її. Дійсно: ситуація наближається до того моменту, коли і де настає найкращий час для подібних реформ по всій Європі.

***

ВІДМОВА ВІД ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Ця стаття збиралася досить поступово, протягом останніх двох-трьох місяців. Вона є результатом спілкування з різними друзями та колегами, а також десятками контактів між Гонолулу, Буенос-Айресом, Кейптауном та Сінгапуром (не кажучи вже про безліч місць між Лісабоном та Києвом): таким чином, я не збираюся «претендувати на ексклюзивні авторські права» на весь її вміст. Навпаки, я хочу наголосити, що значна частина матеріалів, які містить ця публікація, належить іншим людям.

Вона містить кілька «одкровень» (для багатьох) і кілька тверджень, які, можливо, не будуть цікавими для нестурбованих чи для непохитних у своїй вірі. Тому дозвольте мені почати з мого «звичайного застереження»: читайте на власний розсуд. Не звинувачуйте мене ні за зміст, ні за наслідки для вашого самопочуття.

Ще одна річ, про яку я хочу попередити і «розкрити» - це існування десятків «неформальних мереж». Наприклад: «електронні кола» або такі, як «Facebook-групи» нинішніх і колишніх офіцерів, цивільних чиновників, осіб, які приймають рішення, і подібних функціонерів в «оборонному секторі», «промисловості» і т.д.. Гадаю, більшості з вас легко уявити, як «працюють» такі кола: цей хлопець (або дівчина) знає того хлопця (або дівчину...), інший хлопець знає ще когось, а потім вони обмінюються електронними листами або URL-адресами своїх сторінок у соціальних мережах... а потім обговорюють різні теми... «приватно»... і так, так, я «визнаю»: я є (терпляче переховуючись більшу частину часу) членом кількох таких кіл.

Вам, мабуть, важко уявити, яка саме (хибна) «інформація» часто поширюється в таких колах; який зомбований ідіотизм «проникає» навіть у такі уми: багато хто з них є «ідеальним дзеркалом» не лише сучасного військового мислення, але й політики, яка ним керує - і це до такої міри, що відповідний досвід і привів до назви цієї статті.

«Останнє одкровення», з якого я почну, - це те, про що я вже згадував, так чи інакше, рік чи близько того: я виріс і був залучений до професії «аналізу сучасної війни» - і, особливо, так званих «OPFOR» (опозиційних сил) - за часів (першої) холодної війни. Тоді, у 1980-х роках, особливо цінувалися люди, які вивчали те, що називалося «Радянський Союз та його сателіти» (якщо не гірше: часто вживалося слово «маріонетки»). У деяких випадках це доходило до того, що такі люди вивчали російську мову, носили радянську форму і віталися «здраствуй, товариш». Можливо, сьогодні таких людей можна було б назвати «одержимими» вивченням радянського військового мистецтва, мислення, доктрини, тактики тощо, але тоді вони були професіоналами до мозку кісток, дуже шанованими, навіть «знаменитими». Настільки, що, наприклад, в той час як більшість з них і їхні роботи були оповиті таємницею, ті, кому пощастило мати можливість «говорити на публіку», продавали свої книги десятками тисяч і були добре відомі навіть у «мейнстрімі» (можливо, це важко уявити молодим читачам, але тоді не було ні Інтернету, ні соціальних мереж, ні навіть «текстових» повідомлень з телефону на телефон; тому книги або, принаймні, статті в журналах мали найбільше значення).

***

НАРОДЖЕННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ВІЙСЬКОВОЇ НЕКОМПЕТЕНТНОСТІ

Перший момент полягає в наступному: (Перша) холодна війна ледве закінчилася, як весь досвід, що базувався на десятиліттях вивчення радянського і союзницького воєнного мистецтва, був відверто викинутий на смітник - головним чином тому, що «Радянського Союзу більше немає, а Росія тепер наш друг» (не пригадую, щоб хтось згадував про Україну).

Приблизно до 2020 року це мистецтво було повністю забуте. «Найкращими», кого я пам'ятаю, були кілька людей з дуже хорошими зв'язками “там” (скажімо, “в Москві і подібних місцях”), які зазвичай не наважувалися відкрито висловлюватися, щоб не розгнівати своїх контактів і джерел.

Отже, на сьогоднішній день кількість людей, які дійсно авторитетно розповідають про російський спосіб ведення війн - про російський спосіб мислення про війну - можна перерахувати на пальцях однієї руки (або навіть на лапі вашого кота… але якщо без жартів, мені реально спадають на думку лише четверо). І якщо хтось із них і відомий, то лише в «наших колах» - колах таких диваків, як я. Мейнстрім рідко, якщо взагалі коли-небудь, звертає на них увагу (можливо, в деяких випадках з цими людьми було б нелегко зв'язатися просто тому, що більшість з них в цей час працюють на «розвідку»).

Що ще гірше, тим часом експертиза - як приватна (наприклад, у вищезгаданих «колах електронної пошти»), так і публічна, причому як в збройних силах, що входять до складу OPFOR, так і в збройних силах «поза зоною» (незахідних), - не тільки деградувала, але й часто викликає відверте презирство. Зазвичай через дуже специфічний набір «загальноприйнятих істин» - див.: забобони, упередження, релігія і расизм - про різні країни, нації та їхні збройні сили.

І тому вже в 1990-х роках, принаймні після 11 вересня, будь-хто, хто займався, наприклад (і в приблизному хронологічному порядку), «іракськими збройними силами», «сербськими збройними силами», «талібами», «Аль-Каїдою», «іранськими збройними силами», не кажучи вже про всі можливі «джихадистські» організації та їхні воєнні операції, був широко проклятий як свого роду ворог: його одразу називали «прихильником джихаду», наприклад...

...принаймні, я чітко пам'ятаю, як люди справді виходили з себе і обзивали мене всілякими «іменами», коли я намагався пояснити їм: про «сербів», десь у 1995-2000 роках; «іракців», скажімо, у 2000-2003 роках; не кажучи вже про «сирійців» у 2011 році... Зрештою, я втратив рахунок усім «дружнім стосункам» - чи, принаймні, «членству в ексклюзивних колах електронної пошти», - які завершилися у такий і/чи подібний спосіб. Зазвичай з причин на кшталт: «О, ти помиляєшся, а Клінтон, чи Буш-молодший, чи хтось інший з подібних персонажів, такий милий хлопець, і було б так приємно сісти і випити з ним пива».

З'явилися й інші види незручної поведінки. Прикладом, який сильно вплинув на те, чим я займаюся останні десять років, був один офіцер ВМС США, який брав участь у дослідженні... певної проблеми, яка була дуже актуальною на початку 2000-х (я не буду називати конкретніше, гадаю, зі зрозумілих причин). Його відправили до Ізраїлю для вивчення того, що в Пентагоні вважали «відповідним досвідом». Йому показали «всю відповідну документацію», і він повернувся надзвичайно щасливим.

Трохи пізніше, під час випадкової розмови про те, що він там дізнався, він згадував, що, згідно з ізраїльськими документами (які йому показали), під час ірано-іракської війни 1980-1988 років іракці розгорнули рівно 50 протикорабельних ракет АМ.39 «Екзосет» французького виробництва...

Яким би наївним я не був, будучи трохи старшим, ніж зараз (якщо що, то я молодшаю з кожним днем), я не міг не вибухнути у відповідь чимось на кшталт «здуріти». Просто тому, що вже тоді було відомо, що іракці витратили до 800 екзосетів під час того конфлікту...

Мене швидко виправили і сказали, щоб я заткнувся: ні, мої дані неправильні, а ізраїльські - не тільки правильні, але й єдино достовірні. Тому що ізраїльтяни - його друзі. Настільки, що вони вивезли його на екскурсію по нічних клубах Тель-Авіва...

***

Іншим прикладом може бути те, що американці та британці в цьому бізнесі (я вказую на «двох», але вони не є винятком, а радше «правилом», яке сильно впливає на багатьох інших) схильні принижувати французів (зокрема, але не виключно) як «невдах»: як людей, що програють одну війну за іншою, а отже, не мають досвіду, вартого того, щоб його серйозно вивчати. Головним чином через те, що сталося з Францією, тобто французькими збройними силами, у травні 1940 року. Трохи через те, що сталося з французами в Індокитаї в 1954 році... Щось подібне можна сказати і про «них», і про італійців...

Цікаво, що люди, які так думають, зазвичай не мають жодного уявлення про те, що якийсь генерал Жоффр прийняв командування французькою армією влітку 1914 року - і швидко звільнив близько 40+ генералів, чия некомпетентність ледь не зламала хребет військам.

Якщо ви подивитеся навколо: здається, в історії англомовних збройних сил немає порівняння. Мабуть, в цьому відношенні це як з «сексом і британцями». Див: «ніякого сексу, будь ласка: ми ж британці» - а отже, “ніяких розмов про військову некомпетентність, будь ласка: ми ж британці”... Якщо вже на те пішло, і як знає кожен, хто коли-небудь служив у британських збройних силах - “якщо ти не служив у британських збройних силах, то це не рахується, ти тоді ніде ніяк і ніколи не служив тоді, а британські ветерани знають (набагато) краще про всі інші війни”.

Ось чому ніхто з них досі не знає про французьку доктрину COIN, засновану на досвіді Індокитаю 1950-х років, яка так сильно вплинула на поведінку французів і їхні операції в Алжирі лише кілька років потому - і швидко принесла їм беззаперечну військову перемогу (хоча і політичну катастрофу вдома).

.... не кажучи вже про тактику (навіть стратегію) «Раззу» - рейдів вглиб воєнної - чи навіть політичної - системи противника, яка зародилася у вищих військових навчальних закладах Франції в середині 1980-х років, а потім домінувала у війнах в Африці наприкінці 1980-х і впродовж 1990-х років.

Заснована на досвіді західносахарських повстанців у боротьбі з марокканцями в 1970-х і на початку 1980-х років, тактика «Раззу» («рейд») спочатку наголошувала на ідеї руйнування окремих ворожих позицій шляхом знищення їхніх штабів - головним чином, шляхом проникнення або дуже швидкого маневру. Поступово вона перетворилася на стратегію - як тоді, коли в 1991 році Ідріс Дебі скинув уряд Чаду, перемістившись за 800 км з Судану, щоб завдати удару прямо в центр влади в Нджамені («замість» того, щоб розгромити урядові війська в класичних, фрагментарних боях).

На англомовному Заході операція «Раззу» стала відомою (і зневажливою) як «війна Тойот», оскільки у 1980-х і на початку 1990-х років вона застосовувалася переважно силами на пікапах «Тойота», озброєними важкими кулеметами або легкою зенітною артилерією.

Інша причина зневаги до «Раззу» полягала в тому, що спочатку били по лівійцях, а лівійці - це араби і мусульмани, і - як «знає» кожен пристойний західний військовий експерт - лівійці були «радянськими маріонетками», були і залишаються військовими нездарами... і ось так і сталося, що легкоозброєні чадці регулярно громили їхні добре укріплені бази і цілі механізовані бригади, і це на відкритих просторах пустелі Сахари, і попри те, що лівійці цілком і повністю контролювали повітряний простір...

Ні: для більшості англомовних військових експертів французьке військове мистецтво просто не варте уваги (ага, і не хвилюйтеся: це дуже взаємно; читайте, французи мають... «власну думку» про англомовних експертів). А що роблять (цитую) «якісь дівки в африканських джунглях»: чому це має когось хвилювати? Максимум, що можна було знайти за ці роки - це ті чи інші заяви (всього менше жменьки) цілком конкретних американських генералів, які служать в EUCOM (військове командування США, відповідальне за Європу і Африку; між тим, є ще окремий AFRICOM), які оголошували, наприклад, якогось Джеймса Кабаребе з Руанди «військовим генієм» і «візіонером». Але ніколи не пояснюючи, чому. Мабуть, люди, які оголошували Кабаребе візіонером, самі не мали жодного уявлення про це? Можливо тому, що, на відміну від маси своїх (військових) попередників, Кабаребе вільно розмовляв (і досі розмовляє) англійською мовою і не знав жодного слова французькою...?

Джеймс Кабаребе (праворуч), натхненник руандійського вторгнення в Заїр (ДР Конго) в 1996-1997 роках, пізніше міністр оборони, а нині державний міністр з питань регіональної інтеграції в Міністерстві закордонних справ Руанди (читай: цей пан керує останнім - четвертим чи п'ятим - вторгненням Руанди в ДР Конго «з-за лаштунків»). Тут, у компанії генерала армії США Ворда, в ІАП Кігалі, у 2000-х роках....

Мистецтво «Раззу» досягло свого апогею на початку Другої війни в Конго, в серпні 1998 року, коли Кабаребе очолив спробу Руанди повалити уряд ДР Конго в Кіншасі - посадивши свій (і угандійський) спецназ на цивільні літаки в аеропорту Гома (ДР Конго), а потім перекинувши їх за 1500 км до Кітони, на інший бік Африки, щоб розпочати наступ на Кіншасу (помаранчеві стрілки). Все було зіпсовано (буквально: в останню хвилину) військовим втручанням Зімбабве (зелена стрілка).

Той факт, що сьогодні Кабаребе керує (з 1996 року) вже четвертим чи п'ятим вторгненням руандійців до сусідньої Демократичної Республіки Конго - в результаті якого Руанда захопила територію розміром приблизно з Францію (коли сама Руанда розміром з Нижню Австрію, також відома як «африканський Ізраїль» або «Спарта Африки») - це «не має значення», знаєте ... тому що бідна маленька Руанда є жертвою геноциду, але особливо «демократичною», і «такою, що потребує допомоги», і «нашим союзником»... і тому не може зробити нічого поганого... (звучить знайомо, чи не так?) - і потім, звичайно, Україна набагато важливіша, і тому ми не будемо зараз обговорювати те, що відбувається в ДР Конго.

...принаймні офіційно, нікому і нікому з його/її найближчих родичів немає діла до конголезьких корисних копалин, вартість яких (за оцінкою аналітичного центру «Кіссінджер і партнери», зробленою наприкінці 1990-х років) становить 35 трильйонів доларів США...

Подібна ситуація спостерігається і в кількох інших війнах того ж і більш пізнього часу. Дуже хорошим прикладом не тільки «недослідженої», але й відверто ігнорованої війни 1990-х і 2000-х років може бути війна в Шрі-Ланці. Дійсно, ситуація щодо цієї сутички не може бути більш зрозумілою: в той час «Захід» був зайнятий боротьбою з «козопасами Гіндукушу» або «звірями Аль-Каїди в Іраку», а «геніальний генерал Петреус» проводив свою «операцію» і все таке інше: чому когось має хвилювати, що останнє десятиліття війни в Шрі-Ланці характеризувалося добре укріпленими і замінованими фронтами і операціями дедалі більших «звичайних» військових формувань (див. бригад і дивізій, причому з обох боків)?

...або про те, що навіть офіційна історія армії Шрі-Ланки пронизана приниженням власного військового командування за корупцію і некомпетентність?

***

Навіщо я витрачаю ваш час на пояснення всього цього?

З одного боку, це лише кілька «типових» прикладів з мого особистого досвіду, які спадають мені на думку при обговоренні військової некомпетентності: відсутність навіть найпростіших знань про нещодавній досвід у сфері доктрини, стратегії і тактики - настільки поширене явище, що диваки на кшталт мене не можуть не дивуватися, як хтось там заробив свої погони (або ступені у високоповажних університетах), не маючи жодного уявлення про вищезгадані справи? На основі вивчення фон Манштейна і Жукова 80-річної давнини?

Справа в тому, що чим більше вивчати сучасну військову історію, тим більше можна знайти рішень для проблем України та Європи наших днів.

Натомість збройні сили «Заходу», постійно зростаючі армії аналітичних центрів і широко розрекламованих експертів, які консультують їх протягом останніх двох десятиліть, перестали звертати увагу не лише на хорватський досвід війни за незалежність у 1991-1995 роках та взагалі ніколи не звертали уваги на досвід Шрі-Ланки, але навіть на такий досвід, як, наприклад, коли збройні сили США виявилися нездатними провести власну версію кампанії «завоювання сердець і умів» в Афганістані, що, зрештою, призвело до того, що Сполучені Штати Америки (і весь «Захід») програли цю війну, в першу чергу, через те, що військовослужбовці почали систематично не підкорятися їхнім наказам. «Буркотуни» просто знали краще за генералів. Натомість американці схильні вихваляти своїх «сучасних геніальних стратегів», таких як генерал Петреус, хвалений «переможець Іраку» - який, насправді, лише витратив сотні доларів на підкуп різних сонячних племен, щоб налаштувати їх проти «Аль-Каїди»...

***

Забудьте про все це. Це настільки ж «просто», наскільки й «логічно»: навіщо комусь на «Заході» та українцям вивчати реформу хорватської армії Бобетко (і його команди) у 1992-1995 роках? Якщо вже на те пішло, то «всі знають», що хорвати перемогли сербів не самі, а за допомогою якоїсь приватної військової компанії зі США. .... або реформування Фонсекою армії Шрі-Ланки на початку 2000-х років? ТОТІ були «арахісом», (цитата) «просто якимось партизаном, що харчувався рисом у джунглях». Навіщо вивчати - зараз я наважуся на відверте блюзнірство - досвід Зімбабве у протидії (другому) руандійському вторгненню в ДР Конго (1998 року) і перетворенню Зімбабвійських сил оборони зі служби, спеціально створеної для проведення контрповстанських операцій у стилі Fire Force, на службу, здатну утримувати 600-кілометрову лінію фронту в джунглях (і через незліченну кількість річок) в центрі Африки силами всього лише 6 000 військових? Зрештою, «навіть» руандійці «знають», що їх перемогли не зіми, а (не присутні) ангольці...

А головне, все це відбувалося надто далеко, важко піддається дослідженню і, що ж... геть з очей та з серця...

Як наслідок, ані позитивний, ані негативний досвід недавнього часу не є широко відомим. Щонайбільше, всі благородні, високоосвічені і культурні сучасні «воїни Заходу» (див.: підполковники, полковники і генерали, які очолюють підрозділи наших збройних сил) і армії високоосвічених людей, які працюють в десятках аналітичних центрів, що консультують їх, - всі на 1000% впевнені: весь цей досвід не вартий їхньої уваги. Можливо, тому, що «такі обставини» відверто «немислимі» для будь-якої «західної» збройної сили...?

Чи варто тоді дивуватися, що такий досвід невідомий - а отже, вважається «нерелевантним» (тобто «не вартим вивчення») - і в Збройних силах України?

Звісно, це не так.

(...далі буде...)

‍

‍Текст публікується з дозволу автора. Вперше опублікований за посиланням.