Розворот тижневого британського часопису Гардіан із заголовком “Чи настає кінець турецької демократії?” найбільше роздратування викликав в інтелектуальних колах Туреччини, що відверто критикують чинну турецьку владу, але не потребують уроків демократії від західних вчителів.

Українська аналітика, що часто плететься у хвості європейської думки, рясніє теоретичними штампами і розмірковує над тим, чи станеться в Туреччині революція, як ознака успіху, чи навпаки, “диктатор” підімне остаточно “турецьку вольницю”.

Турецька опозиція зробила висновки з масових протестів в Гезі-парку 2013-го і не прагне ніяких революційних змін, якщо під цим розуміти блокування державних установ або повалення законно обраної влади. Турецьке суспільство в цілому дійшло згоди, що воєнні перевороти, які мали на меті зберегти республіку, підривали її сталість і навпаки тягнули країну далі від вільного світу.

Турецька опозиція вважає, що демократія - це не тільки вибори  раз на 5 років, а й усе що відбувається між ними, і головних критеріїв для цих подій два: свобода думки і висловлювань та суди, позбавлені політичного впливу. 

Турецька політична система протягом 23 років панування партії Справедливості і Розвитку у владі не тільки зберігає всі ознаки демократії, але в умовах набагато жорсткіших, ніж в трампістських США та орбанівській Угорщині, має впливову опозицію в парламенті, з 2019 року починає вигравати важливі місцеві вибори, а в 2024-му перетворює це на загальнонаціональний тренд перемоги опозиції в муніципалітетах. 

Сьогоднішній спокій опозиції за демократію пов'язаний з тим, що Республіканська Народна партія створена Ататюрком 1919 року, зберігає в усіх соціологічних опитуваннях першість на національному рівні, чого не було до 2023 року. Тиск влади посилює розрив між двома основними партіями в країні на користь опонентів Ердогана і РНП більше не потребує підтримки правої опозиції для перемоги над панівною партією. 

Сьогоднішня активність опозиції пов'язана з бажанням дотиснути Ердогана до дочасних виборів, бо саме аргументи легітимності, які не описати жодними законами, в Туреччині, як до речі і в Британії, потужніші за аргумент легальності. 

Психологічна перемога в суспільстві набагато важливіша, ніж ми можемо збагнути зі своїм радянським досвідом більшовизму, трагічними взірцями якого є Росія та Білорусь.

Турецька опозиція вважає, що останні 5 років турецька демократія відроджується з попелу, а найважчими часами були 2009-2013, коли всередині країни вже відбувся відкат, а весь західний світ продовжував захоплюватися економічними успіхами Туреччини, наративи про які розповсюджували світові інтелектуали у перервах між прогулянками на яхтах у Фетхіє та сніданками з новою турецькою елітою в Ускюдарі.

Турецькі інтелектуали - в обличчі Орхана Деліорманли, Їлмаза Озділя, Сайги Озтюрка, Іпек Озбей, Озгю Гюрсес і десятків інших - відкритим текстом кажуть “дорогі західні друзі, Туреччина не потребує вашого менторства, спостерігайте за тим, як ваша демократія падає протягом місяця після обрання “несистемного кандидата”. 

Дехто з цих інтелектуалів сидить під домашнім арештом, як пані Озгю Гюрсес або яскравий публіцист Ісмаїл Саймаз. Решта щонайменше десятки разів  переслідувалися владою за публічні висловлювання, але завжди… завжди отримували виправдувальний вирок суду. Ба більше, сьогоднішній склад Конституційного Суду Туреччини не має жодного судді, який призначався останнім світським президентом Ахметом Неджетом Сезером. Чинний склад повністю затверджений президентом Ердоганом, який вже 11-й рік а посаді, що з церемоніальної перетворилася на єдиний центр влади 2018-го. І тим не менше з принципових питань Конституційний Суд Туреччини часто ухвалює рішення на користь опозиції, а влада лише роздратовано погрожує скасувати цей “непотрібний орган”, але не словами Ердогана, а його молодшого партнера націоналіста Девлета Бахчелі.

Сьогоднішні політичні умови насамперед б'ють по чинному президенту, бо від 19 березня 2025 року склалася унікальна ситуація. Найвпливовіший кандидат в президенти від головної опозиційної сили Екрем Імомоглу у в'язниці, найпопулярніший курдський політик Селахаттин Демирташ у в'язниці і найпопулярніший турецький націоналіст, академік Уміт Оздаг теж у вязниці. Жоден з них не втратить права балотуватися в президенти до 2027 року, і не треба бути Касандрою, щоб зрозуміти, куди веде ця гра і навколо кого відтепер можуть об'єднатися і націоналісти і курди (звичайно не всі), чого раніше неможливо було уявити.

Турецька демократія не потребує нещирих сліз сусідів і хибної аналітики, бо і її “захисники” і ті, кого ми вважаємо “зазіхачами” на неї, усвідомлюють, що всі сторони внутрішнього конфлікту не мають права робити кроки, що послаблять державу і країну. Турецька армія з 1919-го року була гарантом її існування, але до перемоги Ердогана так вважала лише світська частина країни. Між 2002 та 2016 Партія Справедливості і Розвитку перебрала контроль над збройними силами, викинувши звідти людей Фетуллаха Гюлена, і одночасно примирившись із генералітетом світської доби, що не підтримали путч. Таким чином після спроби перевороту  2016 року, відбулося примирення між живим Ердоганом і мертвим Ататюрком. І цього примирення живий потребував більше за померлого. А політичні конфлікти в країні давно перестали бути примітивною дихотомією між світським прогресом та релігійними сутінками. Все набагато складніше і цікавіше.