У 2013 році я прийшла в американську компанію, головний офіс якої знаходився в Нью-Йорку, а сотня програмістів, тестувальників і проєктних менеджерів - у Сімферополі. Стильний офіс із величезним опенспейсом і скляними "кубиками". Серед клієнтів - Microsoft, CNN, Discovery Channel. Я просто дуже закохалася в нову роботу. Мені здавалося, немає іншого місця на світі, де на квадратний метр зібрано таку кількість розумних, освічених, та що там - просто геніальних - кримчан.

Отримавши ступінь магістра з міжнародної економіки в КНЕУ, я досить довго шукала місце практичного застосування отриманих знань. Це вже потім, після анексії, мій рідний універ із пристойного вишу перетвориться на "центр перепідготовки держслужбовців": українських чиновників навчатимуть служити Росії, водночас "вчителі" сильно дивуватимуться, з'ясувавши, що в частині цифровізації Україна обігнала Росію років на 10.

Міжнародних компаній у Криму було катастрофічно мало, і потрапити в якусь із них (особливо випускникам без досвіду) було чимось наче фантастичним. Але на початку 2010-х по всій Україні, зокрема і в Криму, почали масово відкриватися офіси зарубіжних айті-компаній. Іноземців приваблювало співвідношення "ціна-якість" наших фахівців. Для українців ж вельми скромна за міжнародними мірками зарплата все одно була в рази більшою, ніж на вітчизняних підприємствах, та ще й із прив'язкою до валюти.

Після приходу Росії до Криму компанія, в якій мені пощастило працювати, трималася до останнього і всіма способами намагалася зберегти сімферопольський офіс. У багатьох співробітників були діти і літні батьки, та й узагалі мало хто добровільно хотів переїжджати і починати життя заново. Але наприкінці грудня 2014 року США ухвалили пакет санкцій, які забороняли американським компаніям вести будь-яку діяльність на території Криму. За порушення загрожував величезний штраф, ліквідація компанії, конфіскація майна і навіть тюремне ув'язнення. Тому серед співробітників провели опитування і запропонували варіанти для переїзду: Київ, Львів, Одеса, Краснодар і Ставрополь. Два останні варіанти я відкинула одразу. Мені вистачило того, що Росія прийшла до мене додому, навіщо мені ще спеціально туди переїжджати? Але більшість співробітників обрали Краснодар. У компанії виникла проблема: туди можна було перевести тільки два відділи з чотирьох. Тобто - 50 осіб зі 100. За іронією долі, багато з тих, хто голосував за Росію, виявилися компанії не дуже потрібні. А мене (ха-ха) почали вмовляти переїхати в Краснодар. Спокуса була великою: тут тобі і заробіток обіцяють вищий, і "підйомні" на півроку, і відрядження до Нью-Йорку або навіть переїзд туди, якщо вже в Краснодарі буде зовсім несила. Але я відмовилася і вирішила їхати до Києва.

Ось цю каву на фото було куплено на заправці Атан при виїзді з Криму. Там можна було перепочити і підкріпитися перед перетином “кордону” між півостровом і материком, що раптово з'явився, і який іноді не вдавалося перетнути і за добу.

За домовленістю з компанією я мала відпрацювати ще 3 місяці на дистанційному режимі з Києва і передати свій проєкт новому менеджеру, якого мали найняти в Краснодарі. Але в Краснодарі серед місцевих змогли знайти на той момент тільки завгоспа і юриста, а ось усі специ перший час були або біженцями з Луганської та Донецької областей, або українцями, які переховувалися в Росії від мобілізації.

Тож довелося мені попрацювати довше. При цьому, мою пропозицію відкрити офіс у Києві компанія відкинула: "через відсутність фізичної безпеки". А я все не могла зрозуміти: навіщо їм офіс у Краснодарі, адже під санкціями може опинитися вся Росія. Так і сталося, але тільки торік, з початком повномасштабної війни. Новий офіс відкрили в Лісабоні, але масово людей туди не релокували, найняли місцевих.

У мій перший і останній приїзд до Краснодара 2015 року (потрібно було зустрітися з начальницею з Нью-Йорка) я почула від співробітника "Блін, подивися, як тут круто! У сто разів краще за наш СімферопИл! Точно не хочеш переїхати?" У мене до горла підійшов клубок. Я знала, що ця людина ходила на референдум і голосувала за Росію. Я не витримала і сказала:  "А що тобі заважало переїхати сюди раніше? Навіщо треба було в Криму підтримувати цей цирк, щоб у підсумку переїхати до Краснодара за своєю доларовою зарплатою?"

Дуже добре я пам'ятаю тих людей, які кричали "Крим - моя батьківщина! Я звідси ні ногою, навіть якщо тут залишиться одне вугілля, я на ньому танцювати буду!" Ні вугілля під ногами, ні каміння з неба вони не дочекалися. Перенесли годівницю - і "патріоти Криму" радісно кинулися за нею.

На начальницю-американку краснодарці  дивилися як на інопланетянку - не так часто їм траплялося бачити людей, які не говорять російською. Ну а я після перепалки з колегою щосили намагалася тримати себе в руках і більше не вступати в жодні суперечки. Це було непросто. Особливо після того, як інший колишній кримчанин, з яким у нас до анексії були доволі теплі стосунки, побачивши мене і почувши моє "Привіт!" вирішив "пожартувати": мовляв, з бандерівцями і зрадниками не спілкуюся. Цікаво, де він зараз? Ховається в окопі чи таки від мобілізації десь у Казахстані, Грузії чи Туреччині? Чи десь у Європі засів за українським біометричним паспортом?