УКР
Ще у вересні минулого року я опублікував статтю про інтегровані системи протиповітряної оборони IADS, частина 1. Весь час збирався її продовжити, але ніяк не знаходив можливості це зробити. Принаймні, до цього часу...
***
Перш ніж продовжити, зазначу, що "спочатку” (тобто до російського тотального вторгнення в Україну в лютому 2022 року) я публікував свій онлайн-аналіз різних війн для групи друзів: усі вони були або ветеранами різних військово-повітряних сил чи служб протиповітряної оборони, або мали інші професійні інтереси, або були добре поінформовані в суміжних темах. Згодом з'явилося багато читачів, які або взагалі не мали чіткого уявлення про "протиповітряну оборону", або мали лише найпростіші уявлення.
Ні, я не маю наміру повчати вас, і ні: вам не потрібно соромитися. Справа в тому, що ніхто не знає всього. Я не можу відремонтувати автомобіль, я не знаю, як встановити електричну лампу чи вилікувати хворого на ковід, і я не маю жодного уявлення про "ринки". Це просте життєве питання. Кожен з нас "спеціалізується" на якійсь одній дисципліні.
Тому для тих, хто не знайомий з цією темою, та/або не мав справи з військово-технічними питаннями, та/або для того, щоб допомогти вам повністю зрозуміти наступний матеріал, я рекомендую переглянути низку попередніх статей, опублікованих у цьому блозі. Особливо ті, в яких обговорюються конкретні системи озброєнь і пов'язані з ними тактики. "Рекомендована література" виглядає приблизно так:
- Saints, Thunders & Lightnings, Part 1,
- Saints, Thunders & Lightnings, Part 2,
- Saints, Thunders & Lightnings, Part 3,
- Saints, Thunders & Lightnings, Part 4;
***
У попередніх статтях я описав, як виникли ідеї сучасних інтегрованих систем протиповітряної оборони (IADS), як з часом розвивалися їх доктрина і стратегія, основи того, "як це працює", і (в частині 1) які уроки були винесені з цього досвіду і впливають на відповідне мислення і операції росіян і українців до цього дня. Тепер давайте подивимося, як розвивалася українська IADS "Віраж-планшет" після російського вторгнення 24 лютого 2022 року.
Перш ніж я продовжу, майте на увазі, що в Україні ця система протиповітряної оборони експлуатується Військово-повітряними силами і силами протиповітряної оборони (ПС ЗСУ; я зазвичай скорочую це слово до ПСУ). У той час як до складу ПСУ входять підрозділи, оснащені важкими зенітно-ракетними комплексами (ЗРК) (станом на 22 лютого це були С-300, Бук М1, тощо), легші системи, такі як Оса-АКМ (SA-13 Gopher), експлуатувалися (і продовжують експлуатуватися) армією/сухопутними військами. Тим не менш, ці легкі ЗРК були інтегровані в систему ППО ПСУ. Що не було інтегровано, так це переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК).
***
За наявною на даний момент інформацією, станом на ранок 24 лютого 2022 року у складі інтегрованих систем ППО ПСУ налічувалося близько 80 радіолокаційних станцій. По суті, по одній великій радіолокаційній станції було біля кожного великого міста, на кожній авіабазі та/або аеропорті, а на сході країни - також біля кожного великого міста (гарний приклад - Краматорськ). Хоча більшість цих радарів працювала того ранку, і, таким чином, мережа покривала весь повітряний простір України (лише покриття Чорного моря і окупованого Росією Криму було поганим), більшість підрозділів, що експлуатують важкі ЗРК, не були на позиціях. Вони все ще акуратно гарнізонувалися на своїх базах. Кілька батальйонів перебували на польових навчаннях.
(Я знаю, що зазвичай офіційний Київ і, відповідно, його союзники на "Заході" подають зовсім іншу історію. Однак, якщо уважно стежити за тим, що публікується в українських ЗМІ, не кажучи вже про те, щоб розпитувати учасників та очевидців, ситуація стає очевидною).
Навіть якщо ПСУ вивели частину своїх літаків і вертольотів з баз на північному сході країни, більшість підрозділів отримали попередження лише за дві або менше годин до нападу і були захоплені, перебуваючи на своїх базах. Більшість підрозділів на півдні не були попереджені: і ППО, і Су-25 передового загону ПСУ, дислоковані в Мелітополі, наприклад, були захоплені зненацька (будь ласка, майте на увазі, що всі описи тут є "дуже загальними": детальний, детальний звіт подано в книзі "Війна в Україні", том 6). Відповідно, ситуація з розгортанням ЗРК ПСУ станом на ранок того дня виглядала приблизно так (де кожен синій кружечок радіусом близько 30 км позначає одну активну вогневу установку Бук М1):
Очевидно, що за винятком радарів і кількох ЗРК Бук М1, розміщених уздовж колишньої "лінії розмежування" (лінії фронту 2014-2015 років), а також, можливо, одного ЗРК в районі Маріуполя, жодні ЗРК не були розгорнуті і активізовані. Не дивно, що росіянам було відносно легко вражати десятки і сотні цілей балістичними і крилатими ракетами - і це на всьому шляху від Києва, Чернігова, через Харків (де значна частина техніки 302-го полку протиповітряної оборони, оснащеного С-300, була знищена в перші хвилини війни), до Дніпра, Запоріжжя, Мелітополя, Херсона, Миколаєва, Одеси.
Не дивно, враховуючи шкоду, завдану першими російськими ударами, і беручи до уваги подальший розвиток подій на місцях (наприклад, російську облогу Маріуполя) - особливо на сході і південному сході - ППО ПСУ в таких областях, як Суми, Харків і Маріуполь, також ніколи не були по-справжньому відновлені.
Звісно, щойно почалася "стрілянина", ПСУ кинулись в бій. Однак на той час частина їх підрозділів була більше зайнята пошуком і ремонтом пошкодженої техніки або втечею від наступаючих росіян (Мелітопольський та Херсонський райони), ніж веденням бойових дій. Не дивно, що пройшло чимало часу, перш ніж служба почала відновлювати свої інтегровані системи ППО (детальний, детальний звіт про цей процес доступний у книзі "Війна в Україні", том 7).
***
Наступним питанням було, що робити: тобто, де розмістити вцілілі підрозділи і чим воювати?
Початковим "рефлексом" був захист Києва: це резиденція уряду, і росіяни розгорнули посилену загальновійськову армію, а також близько шести полків повітряно-космічних сил (ПКС) для його захоплення. Таким чином, перший елемент "Віраж-планшету" - щось на кшталт "суб-ППО" - почав діяти в цьому районі і включав в себе підрозділи С-300 і Бук М1 (більшість з них були розміщені скоріше на розсуд власних командирів, ніж за наказом зверху).
Саме це також стало причиною значних втрат ВКС на цьому і на Житомирському напрямках наприкінці лютого та на початку березня 2022 року.
Наступною віднайденою частиною Віраж-планшету була та, що відповідала за оборону Одеси та Миколаєва. Вона стала "достатньо оперативною", щоб спричинити великі втрати ВКС, оскільки підтримувала фінальний поштовх 49 загальновійськової армії з Миколаєва через Баштанку та Вознесенськ (на Одесу) на початку березня 2022 року... Навіть тоді, власне, вже основна маса російських втрат на цій ділянці (особливо у вертольотах, задіяних у вертолітних десантах битви за Вознесенськ, на північ від Миколаєва) на початку березня 2022 року була спричинена ПЗРК "Пьорун" польського виробництва, що стало для росіян вкрай неприємною несподіванкою.
Того ж місяця в центральній і західній Україні (Львів, Старокостянтинів, Вінниця, Кривий Ріг, Дніпро) були відновлені додаткові елементи Віраж-планшету, хоча на той час ПСУ відчували дедалі більші проблеми з пошуком достатньої кількості підрозділів, щоб покрити всі командні пункти і стратегічно важливі об'єкти, які вони мали захищати. Було занадто багато об'єктів, які потребували захисту, і занадто мало підрозділів і занадто мало техніки. Хоча перед війною інтегровані системи ППО ПСУ були "третіми за величиною в Європі", ПСУ були орієнтовані на "боротьбу з росіянами на Донбасі" і не були ані оснащені, ані навчені захищати країну від тотального вторгнення: "росіяни ніколи на це не підуть", і на це "бракує грошей"...
Не дивно, що протягом квітня-травня росіянам було відносно легко розгорнути свої балістичні та крилаті ракети - плюс періодичні повітряні удари винищувачів-бомбардувальників - щоб знищити масу заводів української нафтової промисловості (див.: нафтопереробні заводи, як, наприклад, у Кременчуці, не кажучи вже про всі можливі склади паливно-мастильних матеріалів [ПММ]). На щастя для України, московські мєнти проводили цю кампанію безсистемно: в один день вони обстрілювали нафтопереробні заводи, потім підрозділи ЗСУ вздовж лінії фронту, потім українські підрозділи ППО, потім знову нафтопереробні заводи, потім військові бази або тренувальні центри ЗСУ і т.д... їхній "другий ракетний наступ" (перший був тим, що відкрив війну) був чим завгодно, а не добре організованим або таким, що слідує чіткому плану. Більше того, у московських мєнтів були сильно перебільшені очікування щодо наслідків їхніх ракетних ударів: вони очікували, що знищать цілі підрозділи ПСУ. Нарешті, кількість цілей і кількість розгорнутих ракет була такою, що у росіян раз за разом закінчувалися ракети, і їхні підрозділи змушені були чекати на підвезення додаткових (наприклад, з Далекого Сходу). Загалом, Україні було надано достатньо часу, щоб адаптуватися і витримати всі удари, яких вона зазнала.
З іншого боку, реконструкція системи ППО ПСУ не була бездоганною. Зіткнувшись з величезними обсягами російської радіоелектронної боротьби, не тільки підрозділи, оснащені ЗРК, але й льотні частини ПСУ - ті, що оснащені перехоплювачами Су-27 і МіГ-29 - відчували серйозні проблеми з так званим "сортуванням": ідентифікацією ворожих і своїх літаків (також "IFF", що означає "ідентифікація свій-чужий"). Крім того, все ще існувала проблема неінтегрованості армійських підрозділів, оснащених ПЗРК, в систему ППО. Не дивно, що українці стріляли по (майже) "всьому, що літає". Сюди регулярно потрапляли і власні літаки та гелікоптери. Точна кількість "синьо-блакитних інцидентів" залишається нез'ясованою, але є всі підстави вважати, що власними пілотованими перехоплювачами та засобами ППО було збито щонайменше 10-12, а то й удвічі більше власних МіГ-29, Су-24 та Су-25...
У квітні, травні, а потім у червні 2022 року інтегровані системи ППО ПСУ продовжували працювати скоріше "точково", ніж як інтегрована система, що охоплює всю країну. Однією з особливо ефективних "латок", про яку йдеться, було створення суб-системи ППО на ділянці між Ізюмом та Слов'янськом, на південний схід від Харкова (приблизно вздовж річки Сіверський Донець, як показано на схемі нижче):
Цей "клаптик", або "локальні системи ППО", складався переважно із ЗРК Бук М1 та ЗРК Оса-АКМ і без кінця турбував росіян: починаючи з битви за Ізюм, а потім під час наступних спроб росіян досягти Слов'янська з боку цього міста, він завдав стільки втрат і стільки клопоту, що ВКС були змушені діяти в дедалі складнішому режимі.
(Якщо є якісь сумніви: пам'ятайте, що саме в цьому районі були збиті перші російські Су-35 у цій війні. Деякі з них залишилися в тилу, що дозволило вивезти звідти найбільш чутливе обладнання - наприклад, капсули радіоелектронної боротьби, встановлені на кінчиках крил).
Наприклад, ВКС спочатку відправили б "диверсійну групу": Су-34, оснащені автономними перешкодами, і Су-35, оснащені ракетами класу "повітря-повітря" і протирадіолокаційними ракетами, які діяли на великій висоті (щоб їх легше було засікти українським радарам і таким чином привернути увагу ворога). Їхнє завдання полягало в тому, щоб придушити будь-які українські засоби ППО, які вони зможуть знайти. Потім "бомбардувальна" група Су-34 наближалася на малій висоті і вражала ЗРК, виявлені диверсійною групою, вільнопадаючими бомбами та/або касетними бомбами. Лише після цього ВКС відправляли свої Су-25 і Ка-52 для нанесення удару по ЗРК (некерованими ракетами або бомбами вільного падіння).
Однак цього було "ніколи не достатньо", і тому пілотам останніх зрештою не залишалося нічого іншого, як продовжувати зазнавати втрат, виконуючи "стандартні" атаки некерованими ракетами за принципом "розпилюй і молись".
Не помиліться: росіяни дуже старалися, і вони завдали "більш ніж достатніх" втрат підрозділам протиповітряної оборони ПСУ і ЗСУ. Настільки, що навіть дорогоцінні Іл-22, задіяні для пошуку українських ЗРК, працювали в українському повітряному просторі. Один з них підійшов так близько до лінії фронту, що ледь не був збитий двома українськими “Буками”. Однак українці вижили і продовжували створювати масу проблем.
Дійсно, до червня 2022 року ПСУ - тимчасово - розмістили батальйон (або "майданчик") С-300 в районі Краматорська, що ще більше посилило російські проблеми.
Як наслідок, ситуація в повітрі над фронтами цієї війни стала такою, якою вона залишається донині ("просто замініть" С-300 на ЗРК PAC-2/3 Patriot і подібні речі західного виробництва): скільки б росіяни не тиснули на ППО ПСУ вздовж лінії фронту, скільки б зусиль не докладали, за рідкісними тимчасовими винятками (наприклад, Авдіївка на початку 2024 року), вони не можуть встановити однозначну перевагу в повітрі над полем бою/вздовж лінії фронту. Якщо вони хочуть діяти там, вони повинні проводити масовані і складні операції із залученням десятків літаків і вертольотів, які перебувають у різних з'єднаннях одночасно.
***
(...далі буде...)
Текст публікується з дозволу автора. Вперше опублікований за посиланням.
