‍Максим Буткевич, український журналіст, правозахисник та доброволець ЗСУ, який пробув у російському полоні майже два з половиною роки, вперше після звільнення відвідав Берлін. Що почули 300 жителів німецької столиці, які прийшли на зустріч з українцем? Ми вирішили опублікувати пряму мову нашого колеги, який три роки тому не абияк здивував своїм рішенням доєднатися до війська - адже Максим завжди називав себе пацифістом.

“Я був і залишаюсь антимілітаристом та пацифістом, але тут треба визначитись з термінологією, що саме ми тут маємо на увазі. Бути пацифістом - це бути за мир і проти війни, робити все, щоб запобігти їй, так? Але якщо на тебе напали, і ти не маєш права застосовувати силу, щоб захистити себе, тому що ти - пацифіст… ну тоді да, тоді я трохи інший пацифіст. Це лицемірство говорити “Я за мир, я проти війни, тому США та Європа мають перестати підтримувати Україну та поставляти зброю”, адже для мене це по суті означає “Я хочу, щоб Україна не існувала, я на боці агресора”...

Я антимілітарист, так, і я проти безглуздого застосування сили, коли сила застосовується просто тому, що вона є, і так комусь захотілось. А тут нам не залишили вибору, ми опинились у ситуації, у якій ми ніколи не хотіли опинитись, і ми мали застосувати всі засоби, включаючи силу, щоб захистити себе. І як антимілітарист я вважаю, що військові методи взагалі дуже обмежені для вирішення будь-яких питань, але не можна не враховувати ще й той факт, що українська армія сьогодні - це набагато більше ніж просто військова машина. Сили ТРО та Нацгвардії репрезентують сучасне українське суспільство, це не армія професійних військових, які спеціально навчалися військовій справі та отримували бойовий досвід. Ні, українська армія сьогодні - це вчорашні вчителі, автомеханіки, айтішніки, тощо - це люди, які ще вчора виконували зовсім іншу роботу. Українська армія сьогодні - це і є народ.

…Я доєднався до лав ЗСУ в кінці лютого 2022 року, майже одразу після повномасштабного вторгнення, а вже 24 червня потрапив у російський полон. Про свій досвід у полоні я кажу, що в мене було не два роки полону, а два роки польових досліджень в російському полоні. Тоді я вперше в житті був радий, що в мене була зайва вага. Так, нам давали в полоні їжу, але в дуже маленьких порціях і взагалі вона була, мʼяко кажучи, не дуже смачна. Я так скинув 20 кг. Саме жахливе було те, що в нас не було ніяких засобів гігієни, не було навіть туалетного папіру. То ж ми мали проявляти неабияку винахідливість. Також, наприклад, не було ножиць для нігтів, то ж ми “точили” свої нігті об стіни.

…На першому допиті, коли мені ще не було навіть впроваджено справу, росіяни сказали:  “Ти тут не військовополонений, ти зараз просто хтось, кто зник на полі бою і в тебе є декілька варіантів: ти підписуєш, що ти згоден з вироком (який вони на той момент ще навіть не визначили, тобто я мав сказати, що підпишу будь-що, що мені пізніше видадуть) або ти заявляєш, що ти відмовляєшся від співпраці. І тоді ми виходимо у двір і застрілюємо тебе. Напишемо, що ти намагався втекти. Або ми тебе закинемо в камеру з тими, хто змусить тебе співпрацювати і ти дуже швидко пошкодуєш, що не обрав перший варіант одразу”. Цей допит тривав декілька годин. Мене жорстко побили, настільки, що коли мене повернули до камери, я вже не міг триматись на ногах. Пізніше, мені впровадили кримінальну справу за порушення Женевської конвенції. Це був якийсь абсурд. Люди, які катують полонених, які чхати хотіли на Женевську конвенцію, впаяли мені справу за її порушення. І що жахливо - росіяни катують не заради отримання якихось військових таємниць. Це катування здебільшого заради того, щоб отримати зізнання у чомусь, чого ти не робив. Або просто заради розваги та приниження. Особливо улюблене - це закатувати людину і змусити її говорити на камеру щось на кшталт “Україна - нацистська країна, якою керує клоун-наркоман”.

…Я часто розмовляв з охоронцями в полоні, які висміювали те, що я не просто журналіст, а ще й правозахисник, адже саме поняття “правосуддя” їм не зрозуміло. Для них правий той, кто має силу, а “ця війна - вона не проти України, а проти Заходу, проти їх ліберального деградованого світу і це задача російського солдата нагадати їм всім на Заході про традиційні цінності!”. Я був шокований наскільки їхні мізки були промиті російською пропагандою. А ще більш шокований тим, наскільки відкрито вони говорили про деякі речі, наприклад: “Ех, СВО пішла не за планом - Росія мала знищити Україну за декілька днів, а потім йти далі”. Я поцікавився, мовляв, а далі це куди? На Польщу? На що охоронець тоді посміхнувся і відповів: “Чому ми маємо обмежувати себе Польщею? Ми підемо далі”.

…Світогляд тих охоронців базується на суперечностях та відсутності критичного мислення, вони можуть сказати щось на кшталт “Найкраще всього в Луганську було за часів України, але Путін - крутий чувак!”. Вони постійно повторюють: України не існує як держави, українці - то росіяни, просто зіпсовані, Україна - нацистська країна, маріонетка штатів, тощо. Pax Russica (русскій мір) руйнує систему гуманітарного права. Це спотворений світогляд, в якому держава, зокрема головний її всім відомий нам персонаж - це все, а окрема людина - це ніщо, її життя нічого не варте. Цей світогляд базується не на критичному мисленні, а на захисних механізмах психіки, де переважає бажання бути частиною чогось великого та могутнього і віра в те, що всі бояться росіян, тому і поважають. Який же ступор піймали ці охоронці, коли я їм сказав, що страх не рівно повага, частіше навіть навпаки.

…Мого прадіда стратили у 1938 році. Я знайшов в архівах Полтави його справу, протокол справи був дуже короткий і я зараз дуже гарно розумію чому. Спочатку тобі “пропонують” зізнатись, ти кажеш, що гадки не маєш про що вони, потім тебе годинами бʼють і після цього ти в отключці зізнаєшся вже у чому завгодно. Мого прадіда змусили зізнатися в тому, чого він не робив, але його це все одно не врятувало. Через 84 роки історія повторилась і його правнука змусили зізнатися в тому, чого він не робив, але мені пощастило більше - хоч я отримав 13 років увʼязнення, я залишився живий. І я вважаю, що ми просто мусимо повністю знищити цю вбивчу машину, щоб через іще одне століття наші діти і онуки не стикнулися з нею”.

‍