Сьогодні я хотів би торкнутися кількох питань, які виникли, в основному, за останні два дні.

Наприклад, постійне "автоматичне асоціювання" мене з тим самим австрійцем (дивиться: я насправді не австралієць... і не британець, якщо вже на те пішло) - з Адольфом Гітлером.

Перепрошую, але: походячи з родини, яка запекло (і зі смертельними наслідками) виступала проти цього смердючого коричневого сміття ще 70 з гаком років тому, і продовжує чинити опір дотепер, я маю алергію на такі стереотипи. Тому я не тільки "чутливий" до цього питання, бо ніхто з моїх предків не був "членом Einsatztruppen" (як пояснюють деякі ідіоти - як з Росії, так і з України - в соціальних мережах), але для тих, хто міг пропустити, ось, востаннє, пояснюю. Той, хто прийде сюди, щоб порівняти або асоціювати мене з Гітлером в коментарях, має рівно одну можливість відкликати таку заяву. Після цього - бан. Без будь-яких подальших попереджень, без будь-яких пояснень і безповоротно.

Чому?

Тому що для мене це дорівнює расизму. І в мене рівно нуль толерантності до расистів і расизму: з моєї точки зору, расисти - це найпримітивніша і найпідліша форма людського життя, яку я можу собі уявити.

Це моя позиція з цього приводу, і поки я дихаю і повзаю по цій планеті, я не зрушу з місця ні на півдюйма в цьому питанні.

***

Ще одна згадана проблема - особливо в останні два дні - з'явилася як реакція на частину 5 останнього випуску "Щотижневика Дона" (спочатку її написав Дон: я відповідаю за її розширення і "загострення" критики, що міститься в ній).

У зв'язку з цим не можу не нагадати всім, хто це читає, про "Огляд битви за Авдіївку" Дона та кілька інших матеріалів, опублікованих ще в лютому 2024 року, та/або про мою статтю "Країна мрій", опубліковану ще в середині жовтня 2024 року. Не менш важливим є матеріал "Процедури", опублікований у липні 2024 року.

Ось так: вже кілька місяців тому ми виклали один за одним всі відомі нам факти, всі причини, чому ми так критично ставимося до Зеленського, Сирського, Генштабу і т.д. Ми пояснювали, що робиться неправильно, і як це можна виправити. Наприклад: тому що "процедури" (читай: доктрина) - це фундамент проблеми в Україні, тому що вони визначають, як навчаються війська, як командують підрозділами.

Теоретично, лише цих трьох наших матеріалів вистачить, щоб зорієнтувати тих, хто скаржиться, що ми "лише критикуємо", але "ніколи не пропонуємо рішень" - всі представлені персонажі мають принаймні сліди зацікавленості в серйозній розмові на цю тему, і, звісно ж, жодних інших інтересів.

Підсумок: у цьому відношенні ситуація не може бути простішою. Не наша з Доном провина, що ви пропустили і не читали все, що ми тут опублікували, а потім скаржитеся.

***

Це безпосередньо пов'язано з останнім пунктом, про який йшлося вище (і, будь ласка, зверніть на це увагу): майже рік після огляду Доном битви за Авдіївку, щонайменше сім місяців після моєї статті по "процедурах" і майже чотири місяці після "Країни мрій", ми всі в цьому блозі, по суті, продовжуємо обговорювати той самий набір тем.

Ви ніколи не запитували себе: "Як це сталося?"?

Тому що в Києві - в Адміністрації Зеленського та між Сирським/Главкомом і корєшами/ГенШтабом - НІЧОГО не відбулося. Вони ні на йоту не змінили свою поведінку. Президент, можливо, оголошує і заявляє щось інше, але: він все ще віддає накази "ні кроку назад", все ще створює нові бригади (принаймні, так робив ще декілька днів тому), все ще віддає накази про "контрнаступи" з суто політичних міркувань (див.: "о, скоро наступна зустріч Рамштайн, швидко, їдьте і атакуйте щось у Курську"). Главком все ще керує битвою на мікрорівні (адже він особисто командує битвою за Покровськ!), а Генштаб все ще систематично не виконує свою роботу (не написав новий набір процедур, не реформував спосіб мислення і не реформував спосіб роботи: тобто досі немає нової доктрини, а отже, немає стандартизованої, загальноприйнятої в ЗСУ якості підготовки або процедур управління підрозділами, незалежно від того, на якому рівні).

Єдине, що сталося... справді, "найбільшим досягненням вищого українського політичного та військового керівництва" 2024 року було те, що Сирський з товаришами відмовилися навіть від власної доктрини радянських часів і системно зруйнували згуртованість не лише десятка різних бригад ЗСУ, які вже по вуха загрузли в боях з росіянами, але навіть 155-ї механізованої бригади.

...якою ж несподіванкою стали такі "фантастичні новини", як втрати Авдіївки, Очеретиного, Новомиколаївки, Вугледара, Благодатного, Курахового, Торецька....

Пара, яка навіть не може вести цю війну, не кажучи вже про перемогу.

...і все ще дехто дивується, чому ми так критично ставимося до Зеленського, Сирського/Главкому і корєшей/ГенШтабУ?

...а якщо ні, то ви вважаєте нормальним, що Сирський призначає своїх некомпетентних приятелів на відповідальні посади - не тому, що "йому легше працювати з тими, кого він знає", а, головно тому, що (як пояснювалося принаймні 2-3 рази за останні 12 місяців) він зобов'язаний їм за особисті послуги?

***

Я міг би це продовжувати буквально "вічно". Між тим, з моєї точки зору очевидно: це було б безглуздо. Тому дозвольте мені закінчити запитанням, яке виникло не лише у відповідь на 5 частину останнього "Тижня Дону", але й у вчорашньому інтерв'ю для українських мейнстрімних ЗМІ.

Хоча питання, про яке йде мова, насправді дуже специфічне, я прошу зрозуміти, що я не знаю кращого способу описати/резюмувати його, але: як так сталося, що на початку 2023 року я критикував недисципліновані війська ЗСУ, нерішучі поставки НАТО боєприпасів та зброї в Україну, а зараз я так критикую вище політичне та військове командування України?

Відповідь також пояснює, чому я назвав цей матеріал "Швидкоплинність".

Швидкоплинність означає стан, який триває лише короткий час, а потім зникає, навіть забувається.

Основна причина полягає в тому, що дослідження "воєнної історії" (сучасної чи ні) ніколи не закінчуються: той, хто серйозно ставиться до цієї роботи, повинен постійно проводити додаткові дослідження, постійно перепровіряти і вивчати, і, перш за все, постійно оновлювати власні знання.

На початку 2022 року я майже нічого не знав про ЗСУ. Потім я дізнався трохи, потім більше, потім ще більше і т.д.: чим більше я займаюся цією темою, чим більше контактів я знаходжу, тим більше я знаю - і тим краще я можу аналізувати. Зазвичай ситуація складається так, що те, що я знаю "зараз" - це "ніщо" в порівнянні з тим, що я буду знати через день, тиждень, місяць або рік. Не дивно: те, що я знаю про ЗСУ сьогодні, забігає на "світові роки вперед" порівняно з тим, що я знав про ЗСУ - і війну в Україні загалом - у далекому 2022 році.

Інша, ще більш важлива причина полягає в тому, що війна - це справа, яка перебуває в постійному русі, постійних змінах, і яка також є ефемерною. Як наслідок, те, що було актуальним для війни в Україні в лютому 2022 року, не було актуальним ні в першій половині 2023 року, ні в другій половині 2023 року, ні тим більше впродовж 2024 року, ні на початку 2025 року.

Наприклад (і як пояснюється в "Країні мрій"), ще в лютому 2022 року ЗСУ вступили в цю війну в стані, який, озираючись назад, можна оцінити на "добре". Скажімо, приблизно на 6 за шкалою від 1 до 10, де 1 - жалюгідно, а 10 - відмінно. До її складу входило близько 20 бригад, більшість з яких були укомплектовані досвідченими військовослужбовцями, а командували ними командири з оцінкою "добре" і "відмінно". Крім того, їй протистояли близько 160 "батальйонних тактичних груп" (БТГ) спецназу і приватних військових компаній (ПВК), ВДВ і ВСРФ, середня якість яких була десь між "добре" і "погано" (скажімо, приблизно від 2 до 4 за шкалою від 1 до 10).

Війна лютого-травня 2022 року значною мірою характеризувалася "маневреною" війною: за винятком колишньої лінії зіткнення, вона велася великими механізованими з'єднаннями, на сотні кілометрів і не мала тупикового характеру у вигляді окопної війни.

"Не дивно", що ЗСУ станом на лютий 2022 року "були здатні", наприклад, мати такі підрозділи, як 14-та механізована бригада (ЗСУ), що діяли (за наказом свого командира, а не якихось "генералів у Києві") невеликими мобільними бойовими групами (приблизно по півроти в кожній) для прикриття фронту на відстані майже 300 кілометрів на захід від Києва. І не тільки: вони постійно проводили контратаки в російський тил, завдаючи шкоди логістиці російської 35-ї загальновійськової армії... і в цьому 14-та мехбригада також була (дуже) успішною.

Інший приклад: у лютому-березні 2022 року 58-ма моторизована бригада (ЗСУ) не змогла створити цілісного фронту для оборони Сум чи Конотопа, "але" і "хоча", постійно відходячи в західному напрямку, сіяла хаос на флангах і в тилу 1-ї гвардійської танкової армії та 2-ї гвардійської загальновійськової армії, зруйнувала спробу 90-ї танкової дивізії форсувати Десну і т.д., і т.п., і т.п. - тим самим затримавши російський наступ на (східну) Київщину на тижні.... Це було (дуже) успішно.

...і це "лише два з десятків" "позитивних" прикладів для ЗСУ у 2022 році (були й негативні приклади, але це інша історія).

9 березня 2022 року невеликої команди, озброєної "Джавелінами", за підтримки кількох БПЛА та артилерійської батареї було "достатньо", щоб розвернути посилений танковий полк ВВС РФ і змусити його в паніці тікати на кілометри. У січні 2025 року в ЗСУ є командири середньої ланки з таким досвідом, але немає "генералів", які могли б відповідно підготувати всі сили, і тим більше "генералів", здатних ефективно командувати військами.

Справа ось у чому: тим часом на дворі 2025 рік. Як би дивно це не звучало, але все кардинально змінилося.

Мало того, що до 50% "ЗСУ мирного часу" - ЗСУ, які вступили в цю війну в лютому 2022 року - були буквально "відстріляні" (вбиті, поранені, зниклі безвісти/полонені тощо), так ще й загальні обставини та сили противника кардинально відрізняються.

Командири ЗСУ у 2022 році знали, чому вони не дотримувалися конкретних порад НАТО: я дуже сумніваюся, що на початку 2025 року вищі командири ЗСУ могли б обґрунтовано пояснити, чому вони командують (або не командують взагалі) так, як вони командують.

ЗСУ зразка 2025 року (тут я "об'єдную" не лише ЗСУ, а й Національну гвардію та Територіальну оборону) налічують понад 1 мільйон військовослужбовців. Вони організовані у понад 100 "незалежних" бригад і батальйонів. За якістю підготовки та боєздатністю більшість з них і близько не стоять з тими 20+ бригадами 2022 року. Хоча немає сумнівів, що близько десятка бригад є високоефективними (скажімо, на 7-8 балів за шкалою від 1 до 10), основна маса не може перевершити ВС РФ зразка 2022 року (див.: вони на рівні 3-4 балів за шкалою від 1 до 10).

Це призводить до того, що ЗСУ 2025 року потребують набагато більшої якості підготовки і командування, ніж будь-коли раніше.

Найкращий приклад: ми з Доном неодноразово дивувалися з приводу відсутності тактичних контратак ЗСУ у 2024 році. Зрештою, виявилося, що ЗСУ насправді проводять багато локальних контратак. Однак більшість з них є настільки невдалими, що ми ніколи про них не чуємо. І тому, що якість підготовки і командування настільки низька, що більшість з них провалюються, і тому, що війська гинуть через брак підготовки і жалюгідних командирів.

"Чудово", чи не так?

На полях боїв у лютому-квітні 2022 року "не мало значення", що бригада не мала флангового прикриття, а рота чи батальйон "помилилися" і "потрапили в засідку не в тому місці": наслідки ніколи не були жахливими. На полях боїв січня 2025 року середньостатистичний батальйон ССО має завдання захищати 10-20 кілометрів фронту (іноді до 50 км), а нездатність вищого командного вузла координувати дії між ним і сусідніми батальйонами - регулярно - призводить до катастрофічних втрат.

Справа не в тому, що Спецназ, ВДВ або ВС РФ 2025 року "значно кращі" порівняно з 2022 роком, але у відповідь на такий досвід, як у лютому-травні 2022 року, а особливо на український контрнаступ на сході Харківщини (вересень-жовтень 2022 року), навіть московські мєнти засвоїли свої уроки. Усвідомивши, що вони не можуть ефективно боротися з ЗСУ в інший спосіб, окрім як протистояти їм "масами" (у лютому-травні 2022 року це були "маси бойових броньованих машин", у травні-липні 2022 року - "маси артилерії"... сьогодні - "маси власної піхоти", яка постійно переходить у все нові й нові атаки), вони побудували широкі фронти, що містять величезну кількість мін і польових укріплень. Якість середньостатистичного офіцера ВС РФ 2025 року може бути "нижче всіх допустимих рівнів", однак, принаймні, його командири знають, як знайти слабкі місця в позиціях ЗСУ - і це набагато краще, ніж вони знали (або не знали) у 2022 році...

Відтак: з 2022 року росіяни засвоїли (принаймні деякі) уроки. Вони реформувалися та адаптувалися до нових обставин.

Лише Зеленський, Сирський та Генштаб не зробили цього.

Російські збройні сили 2022 року діяли так, як легко було передбачити, за маршрутами, які легко було передбачити. Їм легко було влаштувати засідку, і їх легко було відрізати від постачання. Їхня реакція на отриманий досвід - передусім у вигляді сильно замінованих і укріплених фронтів, а також у вигляді розгортання сотень тисяч військ - це те, що найбільше турбує ЗСУ: за останні два роки вище командування ЗСУ довело свою нездатність знайти рішення для цієї проблеми. Дійсно: люди, які довели свою нездатність об'єднати і організувати як націю, так і її збройні сили, а також повністю використати їхній потенціал. Тому на зміну цьому вищому командуванню мають прийти люди, здатні знайти рішення.

...де я навіть не буду вдаватися у фундаментальну різницю між технологіями, які домінували у цій війні у 2022 році, і сьогодні. Наприклад, БПЛА: сьогодні вони настільки домінують на полі бою, що жодна зі сторін не може маневрувати підрозділом, більшим за взвод, впритул до лінії фронту без того, щоб це не було негайно виявлено ворогом.

Нарешті, у 2025 році слава ЗСУ 2022 року не має значення: вона не має прямого впливу на те, що відбувається на полі бою щодня.

***

Підсумок: війна, яка ведеться зараз, кардинально відрізняється від війни, яка велася у 2022, 2023 чи 2024 роках. І стан ЗСУ такий, що вже не має значення, чи постачає НАТО зброю і боєприпаси: перш за все, якість командування (що, в свою чергу, призводить до відсутності якості підготовки) настільки низька, якість вищого командного складу настільки жалюгідна, що навіть маючи на озброєнні 2000 основних бойових танків М1, 2000 бойових машин піхоти М2/М3 "Бредлі" і 5000 самохідних артилерійських установок М109, і маючи підтримку 300 літаків F-16, ЗСУ не були б ефективнішими, ніж вони є на даний момент. Саме тому, що вище керівництво України демонструє неймовірний опір реформам.

Ось чому я відчуваю, що не можу перестати наголошувати на тому, що це не лише нагальна потреба, але й питання національного виживання України - щоб "принаймні" Сирський та його корєша були звільнені та замінені. Замінені людьми, які вміють організовувати, які вміють управляти, які вміють командувати, які не корумповані, які наполягають на стандартах якості і контролю, які дбають про свої війська, про постачання і підтримку цих військ - і які вміють мотивувати своїх підлеглих, а не використовувати їх як цапів-відбувайлів за власні невдачі і змушувати їх до відчаю і мовчання при кожній нагоді.

Поки ці питання не будуть вирішені - а наразі не видно жодних ознак будь-якого рішення; є лише "заяви для преси" та багато "обіцянок" - ЗСУ не зможуть покращитися.

Якщо ЗСУ не покращаться, Україна не зможе перемогти у цій війні.

Подобається вам моя критика чи ні - це не має жодного значення, але причини моєї критики я для вас зазначив.

‍

Текст публікується з дозволу автора. Вперше опублікований за посиланням. 

‍